FROM
Тулку Урґ’єн Рінпоче розповідає про навчання своїх синів, Чок’ї Ньіми та Чоклінґа Рінпоче, у школі
У маєтності Баньяка я почав робити трирічний ритрит. Поки я був у ритриті, мої сини Чок'ї Ньїма й Чоклінґ училися читати. Поруч знаходилася сільська школа, і Баньяк наполіг, щоб вони туди вступили. Через декілька днів Чок'ї Ньїма повернувся нажаханий додому. "Та школа непотрібна", - поскаржився він. "Старші діти показують молодшим, як ловити птахів і вбивати їх. По обіді, за школою, вони деруть пір'я, смажать тільця на маленькому вогні та їдять мертвих пташок. Як я можу перебувати в такому місці? Я не збираюся ніколи туди повертатися!" "Ну то й що?" - молодший Чоклінґ здавався незворушним. Тим не менше, йому вдалося протриматися тільки на пару днів довше. Зі свого боку, Чоклінґа неможливо було виховувати. Коли він не слухався, я був змушений звішувати його з вікна, тримати за кісточки й погрожувати, що скину, якщо він не почне поводитися, як слід. Але навіть у позі догори дриґом він усе одно демонстрував непокору. Ну і, звісно, невдовзі він виповз із того самого вікна, намагаючися вхопитись за гілку, і випав. Його приятель убіг усередину й волав, що Лунґток - так звали в той час Чоклінґа - випав із вікна. Усе для нього дивом обійшлося лише вивихом кісточки. І хоч на його очі навернулися сльози, він хоробро заявив, що нічого не сталося. Обоє хлопці були дуже різні. Налякування подіяло на Чок'ї Ньїму: усе стало навіть гірше; схоже було, що він гарантовано ніколи не слухатиметься. Невдовзі я збагнув, що найкраще на нього подіє мова аргументів. "Який сенс у тому, щоб мати ім'я великого лами, - говорив я йому, - Коли твій монастир у Тибеті втрачено? І ми не маємо ні копійки за душею, знаходимося в іноземній країні, і дехто з дітей не проявляє інтересу до навчання. Навіть якщо вони були великими ламами в минулому, без належної освіти вони зможуть працювати лише носильниками, тягати важкі вантажі по дорозі …