[caption id="attachment_2876" align="alignleft" width="540"] Священна статуя Ар'я Тари в "Наґі Ґомпі", місці усамітнення Тулку Урґ'єна Рінпоче.[/caption] Сутнісні настанови про Потрійну Досконалість містять три різних погляди: Тхераваду, Магаяну та Ваджраяну. Вони потребують особливого підходу: слід поєднати чи переплести всі три в один суцільний шлях, якому особа може слідувати. Цей маленький текст розпочинається просто, тим, як людині слід поводитися зі своїм життям, і далі до кінця йдеться про те, як досягти справжнього та повного просвітлення впродовж одного життя. Перший рівень учень розповідає про те, як бути людиною. Це означає, що прямо зараз у цьому житті в нас є дорогоцінна можливість, і має значення, як ми поводимося: у наших вчинків будуть наслідки. Нам показують, як знайти справжній духовний шлях, який скеровує нас у цьому напрямку. Другий рівень учень дає методи для зменшення та розчинення нашого себелюбства. Нам пропонують методи того, як щиро працювати заради блага інших та набути розумової стабільності й мудрості. У рамках цих учень мудрість є ядром практики Тари. Тут її називають “абсолютною Тарою незрівнянного знання”. Коли ми набули стабільності й мудрості, які зазвичай називать шаматхою та віпаш’яною, ми як практики можемо осягнути Ваджраяну, третій рівень, де за допомогою умілих засобів можна швидко розчинити тенденції поведінки та потьмарення свідомості. Практики можуть пробудитися до буддовості через садгани Тари. Падмасамбгава пояснює, що існує несказанна кількість тантр Тари. Абсолютне джерело цих неосягненних тантр Тари, практик та учень - це жіночий аспект, дгармакая Будда Самантабгадрі. Ваджра Йоґіні, яка серед цих незліченних еманацій на рівні нірманакаї є Тарою, поширила їх у безмежній кількості сфер. Саме для нашого віку, нинішніх часів, усі ці тантри були зібрані в три рівня. Перший, розгорнуту версія, із надзвичайною кількістю вчень та ритуалів, мав відкрити славетний майстер XIX століття Джам’янґ Кх’єнце Ванґпо. На жаль, через брак сприятливих обставин, він не записав ці настанови. Він лиш вилучив саму статую зі святого місця в …

Я намагаюся медитувати, щоб краще зрозуміти, хто я, щоб бути природнішим та вільнішим. Це відповідь, яку я часто одержую від людей, які мені зустрічаються, коли запитую, нащо вони займаються медитацією. Почати слід із того, що я хочу ще більше бути собою, вільнішою й легшою версією себе. Ви дійсно можете стати вільнішими, однак у майбутньому від медитації може трапитися зовсім інше, тому нам необхідно підходити до процесу правильно. Упродовж звичайного дня нашого життя минають тисячі моментів, коли нас атакують відчуття, на нас полюють нужди та бажання, тиснуть обов’язки, ми піддаємося стресу від того, що від нас щось вимагають. Нам слід поводитися якомога краще. Ми маємо бути холоднокровними, спокійними, зібраними, дієвими та творчими. Так жити може бути дуже виснажливо. Тому можливість створити всередині себе внутрішній храм така спокуслива. Медитація дає шанс поставити втомлену свідомість на паузу, зробити перерву, щоб заспокоїтися та почуватися вільними. Під час медитації люди зазвичай намагаються підтримувати спокій у тілі та в умі. Для декого це означає слідкувати за диханням, для інших - просто усвідомлювати тілесні відчуття. Ще хтось лише слідкує за тим, що виринає з пам’яті чи які думки з’являються в свідомості, при цьому не дуже помічає, що відбувається та проявляється навколо. Застосовуючи ці методи, легко додати до них штучні установки та стратегії медитації. Це не входить у наші плани, однак мимоволі так трапляється через звички, яких ми набули в минулому. Тут цілий спектр помилок: із одного боку, можна бути надмірно зосередженими й усвідомленими, а, з іншого, відпустити так багато, щоб вимкнутися й заснути. Будь-яка така зайнятість ума не має нічого спільного з тим, щоб бути найкращою версією себе, природними й вільними. Стан медитації в такому випадку вкрадено. Щоб повернутися до мандрівки медитації, нам потрібні три якості недіяння. Перша - це якість бути легкими; сидіти легко, легко скеровувати уяву, легко зупинятися й так само легко продовжувати. Таким чином, …

Індійський майстер Падмасамбгава використовував дзеркало та його здатність віддзеркалювати як одну з найпотужніших метафор для свідомості. Це визначення такої речі, як свідомість, якою ми всі є, кожен із нас без винятку. Упродовж існування людської цивілізації були спроби визначити цю здатність до пізнання у відповідь на питання, ким ми насправді є, звідки береться досвід, де відбувається пізнання, що відчуває емоції, а також велике питання, чи може свідомість, тобто ми, знати, хто вона така, безпосередньо, сама по собі та без використання технічних засобів. Медитатор у цій царині емпіричної науки починає дослідження зовсім іншого роду, щоб дати відповідь на питання. Часто для цього необхідна подушка чи стілець. Медитатор також може просто взутися й стояти, ходити, їсти чи лежати. Різниця між нормальним життям та дослідженням йоґіна-науковця полягає в дуже простому, утім, ключовому пункті: свідомість вивчає себе. Розум, який пізнає, є об’єктом пізнання. Як це взагалі можливо, що минули тисячі років людської історії, а природа свідомості не стала пізнаваним, очевидним фактом для кожної жінки, чоловіка чи дитини? Яким чином цей найосновоположніший та звичний наш ґубернатор уникнув того, щоб його виявили. Він дуже сором’язливий, неймовірно хитрий чи щось зовсім інше? Відповіді на ці питання вчителі езотеричних знань часто тримають у секреті. Хтось може поцікавитися, чи це втаємничення пов’язане з замаскованою жадібністю, засобом контролю над іншими чи, можливо, з актом милосердя? Я зрозумів, що реальність свідомості стає автентичним знанням лише коли відсутня будь-яка упереджена ідея. Що цю істину слід відкрити самостійно, у ході пригодницької подорожі, внутрішнього дослідження свідомості медитатора. Подорож, у ході якої ми імітуємо розуміння й не маємо прямого переживання, пов’язаного з медитативними вправами, може стати перешкодою, і тому це нещиро. Безпосередньо в цей момент медитаторам указують на те, що слід відкласти вбік тексти про абсолютну дійсність. Для того, щоб допомогти їм уникнути високих слів, позичених у будд та просвітлених майстрів, та змостити тимчасовий осередок затишку …

Безтурботна гідність - у такий спосіб можна описати атмосферу справжнього вчителя мудрості, і Цокні Рінпоче вжив цю фразу, щоб пояснити, як зростати в майстерності справжнього погляду на реальність та як поводитися в повсякденному житті. У цьому випадку погляд та поведінка перебувають у повній гармонії. Ця гармонія є сутністю буддійський тантр та найшвидшим способом досягнути справжнього та остаточного пробудження. Тулку Урґ’єн Рінпоче був моїм батьком, але також він був і моїм учителем. Він давав багатьом людям чимало настанов і застосовував при цьому багато методів. На перший погляд, він виглядав як будь-яка літня людина, але його свідомість була як у великого йоґіна Дзоґчену. Він застосовував усі можливі методи, щоб ми змогли зрозуміти. Зокрема, він навчав методом від свідомості до свідомості. Існує три основних способи навчання, які називаються передачею свідомості переможців, передачею знаків держателів знань та усною передачею майстрів. Перша передбачає передачу від однієї свідомості до іншої, друга - передачу вчень за допомогою жестів чи символів і третя - за допомогою слів. Мені не слід голосно хвалити реалізацію мого батька, адже багато інших майстрів уже це зробили. Не потрібно нічого до цього додавати. Але якщо подивитися на поведінку Тулку Урґ’єна Рінпоче, із цього також можна чомусь навчитися; є щось, що можна засвоїти, якщо проаналізувати його життя. Перш ніж Тулку Урґ’єн помер у 1996 році, мене спіткала вдача провести з ним декілька місяців, і впродовж цього часу я зміг чітко усвідомити, як він поводився. У тому, хто насправді реалізував порожнечу, є певний вид природного співчуття, і в Тулку Урґ’єна було це велике співчуття. Я бачив це на власні очі і відчув, що можу краще зрозуміти, як співчуття проявляється з розуміння порожнечі. Тулку Ург’єн доволі сильно хворів упродовж останніх місяців життя; так сильно, що йому доводилося лежати під киснем. У нього були тяжкі серцеві проблеми, але з серця він нікого не виключав. Він не відмовлявся …

Із попередньою частиною інтерв'ю можна ознайомитися тут.   [Учень] Із одного боку, ви сказали, що відправилися прямо на схід та цілком присвятили своє життя Дгармі. Із іншого, ви наголошуєте на Дгармі як реальності. Як вам вдалося знайти баланс? Це забрало багато часу. Період між розумінням та одержанням прямого досвіду зайняв роки. Тут (у “Лераб Лінґу”) це настільки просто. Спершу Цокні Рінпоче викладає ідею, а через 30 секунд вводить до неї. Чи не так? Якщо ви готові, ви можете просто взяти це, негайно. Коли я прибув у Азію, я не міг зрозуміти жодного слова з того, що вони говорили, тому було досить складно просто вхопити ідею. Я читав та слухав деякі вчення, однак там, схоже, завжди говорилося про те, що вам слід спершу виконати ньондро, а не одержати досвід розпізнавання природи свідомості. Оскільки всі навколо робили ньондро, і я робив. Але я ніколи не пов’язував ньондро з реалізацією. Це більше було схоже на рабську працю задарма. Щось, що вам слід зробити, щоб кудись дійти. І в мене зайняло дуже багато часу, щоб повернутися назад і знайти те, що завжди було прямо за мною, тут, увесь цей час. Слід пройти довгу мандрівку та виконати багато практик. Це зайняло досить тривалий період. Це сталося зі мною тоді, коли я почав розуміти тибетську, що на той час ви всі мусили робити. І ще це завдяки доброті Тулку Урґ’єна Рінпоче, який просто змушував мене, застосовуючи фізичну силу, розпізнавати природу свідомості. Він вистрибнув зі свого боксу для медитації та вхопив мене. Я намагався забратися звідти, але не міг, адже він тримав мене, і зненацька стало дуже некомфортно, так, що довелося все відпустити. Це було як панічний напад. Може, мій випадок був дуже дивний, міцна мушля, щоб її розламати. Але цими днями вам дуже щастить, і дуже просто одержувати вчення. Так просто. Подивіться, яким є “Лераб Лінґ” …

Продовження. Першу частину інтерв'ю читайте, будь ласка, тут.   [Ган] Перекладати окремі сутри ви розпочали в Данії, а потім у певний момент відправились на схід та жили впродовж тривалого часу в монастирському середовищі. Чи не могли б ви трохи про це розповісти? Так, коли я згадую ті часи, виходить, що я не спинявся в монастирях, у ритрітній хатині чи в печері. На мене тиснув, можна сказати, вітер карми або відчай. Мене спіткала безвихідь у юнацькому віці, клаустрофобія. І треба було вибиратися звідти. Це як застрягнути в ліфті. Усе моє місто скидалося на домовину, на багато домовин. Усі жили в ньому в одному з маленьких вікон. Просто вони ще не вмерли й чекали смерті, у домовинах. Таке було відчуття. Я дійсно це відчував. Чи слід мені перебратися в домовину після закінчення школи? Ні! Треба було забиратися звідти! Якби в мене було відчуття, що це місце було мандалою ґуру, можливо, я б і жив щасливо в домовині, однак у той час це було неможливо, ніхто тоді цьому не навчав. Треба було відправитися кудись у інше місце. Усі ви покинули домашнє середовище, тому можете зрозуміти. Трунґпа Рінпоче запропонував іншу перспективу, що дім це мандала, і люди можуть далі працювати на роботах і поєднувати це з практикою. Тулку Урґ’єн Рінпоче не намагався інтегрувати Дгарму в їхнє повсякденне життя. Він не говорив: “Будь ласка, лишайтеся вдома, будьте щасливими громадянами та практикуйте”. Він навчав залишити дім, залишити все і як можна швидше вийти на пенсію. Він говорив усім, кому за 40 та 50, що ви вже пропрацювали 20 років і досить, теперь займайтеся практикою. Це був його підхід, не зовсім ішлося про печеру, але він радив хоча б почати жити простим життям, спростити його. У різних учителів різні підходи. Якщо ви поглянете на лінію Каґ’ю, то стиль життя Марпи, Міларепи та Ґампопи виглядав повністю різним. Марпа …

Здається, це вже було аж у минулому житті: гурт молодих дгармічних ентузіастів мав можливість задати питання “перекладацькому феномену” Ерікові Пемі Кунзанґу. Ерік був дуже добрий до нас і відвів для цього чимало часу, дав багато порад та розповів чимало історій зі свого власного досвіду. Він говорив про свою юність та про те, що означає бути відданим, дав багато порад молодому поколінню про те, як взаємодіяти з батьками, приносити користь іншим, розповідав про переклади та про те, як бути перекладачем, і багато всього іншого. Інтерв’ю відбулося в листопаді 2009 року, у кінці трирічного ритріту в “Лераб Лінґу”, де Ерік Пема Кунзанґ перекладав для Цокні Рінпоче. Ми дякуємо Ерікові за час, який він із нами провів, а також за те, що допоміг відредагувати це інтерв’ю. [Учень] Як вам було, коли ви прийшли до Дгарми в такому ранньому віці і також у той час, коли не так багато людей були в Дгармі? Перше, що спадає на думку, це дві речі. Це не формальна лекція, тому я просто поділюся коротко кількома ідеями. Наскільки я розумію, Дгарма це дві пов’язані речі: Дгарма як реальність та Дгарма як набір буддійських інструментів, який пов’язує з реальністю, котру нам треба реалізувати. Буддійські вчення — це дуже прагматичний спосіб осягнення реальності, але найважливіше питання, звісно, полягає в тому, що ж таке реальність. Молода людина дуже допитлива. Не завжди це стосується теми буддизму, бо ця сфера знань часто здається мотрошною, як моторошними часто здаються буддисти, чи не так? Вони роблять дивні речі, інколи смішно вдягаються, і здається, вони впродовж певного часу виглядають ще моторошніше, ніж до того, як прийшли в буддизм. Так було раніше. Колись ви могли гуляти з друзями та насолоджуватися життям, ходити на вечірки, а потім стали буддистами... Із тих пір ви не дзвоните друзям, а вони думають, що ви їх ненаведите, бо вони просто звичайні люди, а …

Тибетський майстер Джиґме Пунцок Рінпоче у видіннях одержував учення безпосередньо від багатьох будд і бодгісатв. На цьому відео він ділиться передачею благословень Манджушрі, будди незрівнянного знання, утілення мудрості. Він один із найважливіших майстрів після культурної революції, якщо говорити про кількість учителів, яких він навчав буддійській філософії, медитації та способу життя. [caption id="attachment_2789" align="aligncenter" width="1024"] Долина Джиґме Пунцока Рінпоче Ларунґ, провінція Січуань[/caption] На вигляд він кремезний, невисокий та, хтось може сказати, дещо гнівний на вигляд, однак із безмірним співчуттям. Молоді та розумні чоловіки й жінки з усього Китаю, Монголії та Тибету збиралися біля місця його усамітнення. Без запрошення, від десяти до двадцяти тисяч духовних пошукачів оселялися навколо нього на непривітних пустельних преріях Голоки, біля кордону з Монголією. Ціле місто невимушено виросло, наче гриби на літніх лугах. Тисячі з його послідовників самі стали вчителями Дгарми, даючи настанови сотням тисяч інших у мистецтві зустрічі з реальністю через оголену свідомість, турбуючись про духовні потреби інших та жагу до розуміння й до того, щоб стати цінними помічниками нашої глобальної цивілізації. Установлені стандарти були дуже високими. Якщо ви одержали ступінь магістра філософії, то, скоріше за все, ви були також і просунутим медитатором. Джиґме Пунцок є ілюстрацією того, як Дгарму передавали в Тибеті до культурної революції: людям просто дозволялося бути поруч із майстром та, найважливіше, їх приводили до реалізації такої ж, як і в майстра. Мене спіткала велика вдача зустріти його разом із друзями в Бодхґаї під буддовим деревом просвітлення. Він клав руки нам на голови і, тримаючи вервицю, доволі жваво промовляв “Ом А Ра Па Ца На Дгі”, мантру Манджушрі. Кхенпо Джиґме Пунцок помер 7 січня 2004 року в місті Ченду провінції Січуань у Китаї. [caption id="attachment_2792" align="aligncenter" width="380"] Мантра Манджушрі: Ом А Ра Па Ца На Дгі[/caption] https://www.youtube.com/watch?time_continue=324&v=5oNtYsNBedU Коли люди дивляться цей фільм, вони кажуть, що їх не може не зачепити невинність майстра, його любов …

“Умостившись спокійно, ви бачите реальність” Багато майстрів цитують це глибоке й сповнене мудрості речення, щоб показати найкоротший шлях до досягнення розумового здоров’я. Налаштувати нашу увагу на спокій це шаматха, яка в своїй найдосконалішій формі є незмінною якістю пробудженого стану свідомості. Бачити природний стан це віпаш’яна, яка в своїй найдосконалішій формі є пробудженим станом усіх будд, котрий непідвладний часу. Ці дві якості є неподільною єдністю стану просвітлення, і завдання медитаторів полягає в тому, щоб пізнати цю єдність у дійсності, за межами будь-яких упереджених ідей, а потім тренуватися в такому пізнанні до досягнення повної стабільності. Ось мій вірш про цю єдність, яка цінніша за будь-що інше. Аніж жити в сум’ятті життям, обваженим емоціями, втративши опору та здоровий глузд, ми завжди маємо можливість загальмувати та налаштувати серце та увагу у спокійному стані свідомості. Як пил припадає до поверхні і як ясною стає вода, ми та будь-хто інший у всесвіті маємо змогу бачити дійсність такою, якою вона є. Ось справжня суть та мета ритріту. Ось чому впродовж тисячоліть люди йшли у віддалені місця, щоб відкрити внутрішню свободу та просвітлення. Із оригінальним текстом Еріка Пеми Кунсанґа англійською можна ознайомитися тут.