У маєтності Баньяка я почав робити трирічний ритрит. Поки я був у ритриті, мої сини Чок’ї Ньїма й Чоклінґ училися читати. Поруч знаходилася сільська школа, і Баньяк наполіг, щоб вони туди вступили. Через декілька днів Чок’ї Ньїма повернувся нажаханий додому.

“Та школа непотрібна”, – поскаржився він. “Старші діти показують молодшим, як ловити птахів і вбивати їх. По обіді, за школою, вони деруть пір’я, смажать тільця на маленькому вогні та їдять мертвих пташок. Як я можу перебувати в такому місці? Я не збираюся ніколи туди повертатися!”

“Ну то й що?” – молодший Чоклінґ здавався незворушним. Тим не менше, йому вдалося протриматися тільки на пару днів довше.

Зі свого боку, Чоклінґа неможливо було виховувати. Коли він не слухався, я був змушений звішувати його з вікна, тримати за кісточки й погрожувати, що скину, якщо він не почне поводитися, як слід. Але навіть у позі догори дриґом він усе одно демонстрував непокору.

Ну і, звісно, невдовзі він виповз із того самого вікна, намагаючися вхопитись за гілку, і випав. Його приятель убіг усередину й волав, що Лунґток – так звали в той час Чоклінґа – випав із вікна. Усе для нього дивом обійшлося лише вивихом кісточки. І хоч на його очі навернулися сльози, він хоробро заявив, що нічого не сталося.

Обоє хлопці були дуже різні.

Налякування подіяло на Чок’ї Ньїму: усе стало навіть гірше; схоже було, що він гарантовано ніколи не слухатиметься. Невдовзі я збагнув, що найкраще на нього подіє мова аргументів.

“Який сенс у тому, щоб мати ім’я великого лами, – говорив я йому, – Коли твій монастир у Тибеті втрачено? І ми не маємо ні копійки за душею, знаходимося в іноземній країні, і дехто з дітей не проявляє інтересу до навчання. Навіть якщо вони були великими ламами в минулому, без належної освіти вони зможуть працювати лише носильниками, тягати важкі вантажі по дорозі під пекучим сонцем, а їх обличчя обливатимуться потом. Як сумно!”

“Шкода, що вони не вчилися, поки були молодими тулку! Як казав Кармапа: “Сьогоді це м’ясо й вершки, а завтра це перетворюється на лайно”

“У Кхамі ми були, як вершки, а тепер ми, як лайно. Якщо ви не вчитиметеся й не навчитеся зараз читати й писати, ви одного дня опинитеся в халепі, я в цьому впевнений. Ви, мабуть, помітили, як носильники обливаються потом на дорогах; от і вас таке саме спіткає, якщо не вчитимете уроки щодня”

Після того, як Чок’ї Ньїма це зрозумів, він не мав проблем із навчанням. Ці м’які нагадування виявилися дієвішими за сотню ударів лозиною. Він тепер навіть відчитував молодшого брата, читав йому лекції про вигоди від доброї освіти.

Але на Чоклінґа не діяли ніякі намагання, вони взагалі не мали жодного ефекту; він просто висміював ваші потуги навести аргументи й промовляв: “І чого тут треба хвилюватися? Я можу носити вантажі – мені байдуже!”

Уривок із книги Тулку Урґ’єна Рінпоче “Блискуча велич”