Простір - це найсильніша метафора для свідомості; це п’ятий елемент, який вміщує все. Усе колись було і буде завдяки простору. Ніщо не може рухатися поза простором, ніщо не існує поза простором. У просторі всі світи та явища з’являются й щезають, а простір сам по собі не з’являється й не зникає. Однак простір і свідомість це не одне й те саме. Гори, пагорби та широкі рівнини, океани, річки, озера, сонце, вулкани, кожне вогнище, шторми та м’які подуви вітрів можливі лише завдяки простору. Без простору не було б місця для чотирьох елементів, не було б місця ні для чого. Простір ніколи не з’являвся, адже він не зроблений ні з чого. Різкий тенор Паваротті, як у ведмедя, можна почути завдяки простору, бо звук може подорожувати до барабанних перетинок. Якби не було простору, не було б місця для наступного моменту. Без простору все було б монолітним, навіки змерзлим, і не було б місця для розгортання драми. Безглуздо уявляти, що щось є, коли для цього немає місця. Звичайний факт того, що ми можемо відчувати, думати та знати, є прямим доказом того, що розум просторий. Але розум це не те саме, що простір. Коли базовий простір свідомості зникає з поля зору, може з’явитися клаустрофобія, напруга та страх. Цей основний неспокій є тягарем існування, токсичним шипом, який існує в кожній бентежній емоції, кожної миті двоїстої свідомості. Тому конче необхідно поєднатися з просторовим аспектом розуму. [caption id="attachment_2723" align="aligncenter" width="1024"] Чотири елементи нізвідки не з'являються, ніде не перебувають і нікуди не щезають, усе цілком поза межами з'яви, перебування та зникнення. Це означає відкрити основний простір зовнішніх явищ.[/caption] Безпосередній метод роботи з простором ми знаходимо в таких словах майстра медитації Тулку Урґ’єна Рінпоче: На практиці простір має ознаки такого, що не з’являється, не знаходиться й не зникає. У абсолютному вимірі, усі явища, які ми пізнаємо, знаходяться за межами появи, знаходження …

Аніж ділити всіх на помічників, ворогів та сторонніх людей, є можливість вважати, що кожен, кого ми зустрічаємо, це наш родич, і зрощувати справжні людські цінності. Близькість та турботу, яку ми так легко відчуваємо до наших батьків, дітей чи коханих, можна розширити так, що, зрештою, нікого не буде виключено. Такі розумові рамки приносять справжній спокій, вирішують спори, допомагають пробачити більшість кривд та зцілюють більшість болючих емоцій. Усе, що ми робимо, скеровується нашими намірами. Чим добрішими та альтруїстичними ми намагаємося робити наші життєві мотиви, тим легше нам взаємодіяти з іншими людьми та з собою. Найбільш чеснотна мотивація - це мотивація пробудженої свідомості, бодгічітти: бажання досягнути просвітлення заради звільнення всіх чутливих істот. Інший спосіб розуміння бодгічітти - це пробуджений стан всіх будд, який за своєю суттю однаковий з природою наших умів, і перевершує всі ярлики, такі як “це виникло”, “це триває” чи “це припинилося”. Це абсолютна пробуджена свідомість. Цими днями, коли недуальність та єдність, Магамудра й Дзоґчен, немов швидка кава чи швидке завершення, можуть вважатися мірилом вартості духовної практики, може й не бути так багато інтересу до техніки використання двоїстої свідомості для прогресу на шляху до просвітлення. Однак для прагматичних духовних практиків кожен момент слід використати якнайкраще. Допоки досвід переживання недвоїстого пробудженого ума не став реальним, усі обставини в цьому світі вказують на те, щоб утілювати вчення на практиці, розуміти та вправлятися в найшляхетнішому прояві двоїстої свідомості. Наявність бодгічітти в наших серцях перевищує будь-які вигоди в цьому світі і цінується Буддою. Пробуджена свідомість найцінніша, найбільш вартісна річ, яка може бути в нашій людській цивілізації. Випробуваний і перевірений на практиці шлях того, як зародити бодгічітту в наших серцях, у тому вигляді, у якому його передали нам крізь не порушену лінію передачі від Будди й до наших часів, полягає в дуже конкретній установці свідомості стосовно кожної особи чи істоти: що всі вони - наші батьки. …

Упродовж юнацьких років моя глибока цікавість пробудилася до справжнього знання і привела мене до вчень Будди та Падмасамбгави. Мене спілкала безмірна вдача навчатися традиції мудрості від багатьох живих буддійських майстрів. Мої головні вчителі - це великий майстер Дзоґчену Тулку Урґ’єн Рінпоче та його син Чок’ї Н’їма Рінпоче. Їх учення дали мені можливість перекладати лекції та оригінальні письмена. У 2010 році Чок’ї Н’їма Рінпоче поклав на мене завдання навчати Дгармі. Під час рітрітів із медитації я наголошую на тому, як відкрити просту й природнью присутність, щоб допомогти людям пізнати свою свідомість та свободу, яку за допомогою цього можна здобути. Цей простий спосіб перебування дозволяє відкрити благородні якості співчуття, любові та мудрості. На сьогодні мої головні активності полягають у виданні книг, лекціях, ритрітах із медитації та приватних настановах. Також я редактор журналу “LEVEKUNST мистецтво життя”. Пишу есе на різні теми. Із оригіналом публікації англійською мовою можна ознайомитися тут.

Під час прогулянки я іноді спиняюсь на певний час і просто дозволяю погляду спочити там, де він лишився. Таким чином даю можливість видимому відбиткові розкритися в усій глибині та величі. Немає значення, що це, творене природою чи людиною, старий укритий мохом стовбур, нефарбована цегляна стіна. Це може бути і тканина на вбранні, пар на склі, одна єдина пелюстка на квітці, опале листя, освітлена променями сонця шкіра коханої людини. Дуже скоро ця природна краса проявляється в непередбачуваний спосіб. Ви це знаєте так само, як і я: незбагненна чистота в кожному кольорі, спектр тіней, який майже не піддається опису. Так важко визначити, коли закінчується один колір та починається інший. Це забирає подих, ці неймовірно загадкові деталі в текстурах звичних речей. Щось інтригує в неузгодженому витворі мистецтва під назвою життя. І хоч на ньому не знайти підпису художника, щось іще повністю захоплює мою увагу: видима реальність сама по собі полотно. У ній художник вільного від думок усвідомлення може грати й розкривати безмежність у всій її величі. А за мить після цього ця неструктурована краса обертається на впізнавані форми й явища, квіти й цеглини, відчуття безпеки, як удома. І, більше того, за кілька миттєвостей після того, якщо ми дозволимо, п’ять дакіні ще раз виконають їх різнобарвний танок. Це мистецтво - моя особиста пристрасть, місце, у якому я можу втратити себе в просторі, де ніколи не було особистості, вимірі життя без володаря та меж, яке триває кожної конкретної миті. Ніхто не бере плати за вхід та не вимагає вхідного квитка за споглядання мистецької вистави повсякденного життя. Немає також і рамок навколо зображень цих вишуканих проявів. Із оригінальним текстом Еріка Пеми Кунзанґа англійською мовою можна ознайомитися тут.

Більшість із нас бачили картинки споглядачів у красивих позах: із прямою спиною, схрещеними ногами, головою, яка збалансована по відношенню до спини, долонями на колінах або одна на іншій. Тілу просто треба сісти так і продовжувати сидіти. Повторіть це, і ваше тіло тепер у позі медитації. Але ви не тіло. Ви в тілі. Медитує не тіло, а свідомість. Медитація відбувається на рівні свідомості: це ви усвідомлюєте, думаєте, відчуваєте та отримуєте досвід. Тіло це ваш засіб пересування, ваше тимчасове місце перебування. Розум бажає, тіло виконує. Мій учитель Тулку Урґ’єн Рінпоче навчав, що медитація означає бути непорушним, коли щось відбувається. Це означає, що ваш розум може просто бути. У цьому стані простого буття ми можемо використовувати техніки, щоб дозволити трансцедентальній мудрості та співчуттю розгорнутися. Медитація для початківців Сядьте розслаблено на сидінні, з прямою спиною, і впродовж короткого часу просто посидіть. Потім подумайте: я використаю цей час, щоб бути найкращою версією себе, найбільш усвідомленим, м’яким та з відкритою свідомістю, щоб допомогти собі та іншим. Дихайте природно, розслабте кожну мускулу зсредини та просто будьте. Продовжуйте це впродовж певного часу та подивіться, що відбуватиметься. Не притягуйте сюди багато ідей про медитацію та про те, як медитувати. Просто дозвольте собі бути. Це основа для початківця. Щоразу, коли ви забуваєте, що робите, просто ще раз розпочніть спочатку. Зупиніться через п’ять хвилин та побажайте: нехай користь від перебування тут і тепер, м’якості та відкритої свідомості принесе вигоди мені та всім іншим. Поволі у вас з’явиться певний особистий досвід про те, як це насправді просто бути і не робити нічого, у завершеному стані. Це проста основа, і її можна безмежно розширювати. Із оригінальним текстом Еріка Пеми Кунзанґа можна ознайомитися тут.

Процес умирання та посмертний досвід не були темами табу для мого вчителя Тулку Урґ’єна Рінпоче. Навпаки, він часто годинами говорив про те, як використати перехід між цим життям та наступним, щоб він став можливістю для цілковитого звільнення, як використати бардо дгармати для реалізації і як підготуватися до цього зараз. Реальність не означає ту поверхневу реальність, із якою ми стикаємося з дня на день. Ідеться про абсолютну реальність, дгармату, і в ній відбуваються і інші явища. Із одного боку, ці явища не мають ніякої структури та розпізнавальних ознак; а вони є величним проявом, гранично можливим психоделічним досвідом. Це не схоже на широкий відкритий простір у безхмарний день: щось відбувається в цьому просторі - звуки, кольори та світло. Звуки, як говорив Тулку Урґ’єн, схожі на 100000 одночасних громовиць, які лунають звідусіль, згори, знизу, скрізь. Кольори - це кольори веселки, однак значно насиченіші, аніж ті, які ми бачимо впродовж життя. Промені світла немов гострі голки чи мечі, які пронизують усе. Бардо реальності прозоре, цілковито чисте й безмежне. Під час бардо реальності слід опанувати ключовий пункт: не боятися, натомість розпізнати природу свідомості, яка є проявом самосяйного знання. Це сяйво проявляється в трьох формах - звуках, кольорах та світлі - і коли вони проявляються, не слід боятися мирних та гнівних проявів, адже вони є нашими власними проявами. Для більшості людей такий химерний, позбавлений опори та безмежний прояв незвичний і тому дуже страшний; немає за що вхопитися, немає з чим ототожнитися - тут чи там. Упізнайте, що це лише гра бардо, говорив Тулку Урґ’єн, не піддавайтеся страху, відразі чи паніці, тобто не бійтеся кольорів, грізних звуків та не панікуйте від вигляду інтенсивного світла. Відкиньте страх, це лише гра дгармати. Дгармата означає природу вашої свідомості, буддову природу. Іншими словами, те, що проявляється, це гра природи будди, ваша сутність виринає, щоб грати. Непідготовлений ум жахається від власної природи, …

Існує така величезна потреба у більших серцях, відкритих умах, у більшій терпимості, доброті та прийнятті. Маємо достатньо расизму і багато інших способів відторгати одне одного. Усі ми знаємо, як болісно бути вигнанцем, бути осторонь, пригніченою меншістю. Інколи без жодних на те причин. Абсурдно чекати на когось, хто б вирішив цю суто людську дилему, бо очікування може тривати довічно. Але ми самі можемо прокласти шлях до її вирішення, і на щастя, маємо достатньо засобів. Можемо виплекати більше серце. Серце – це наше ставлення і сила волі. Те, як націлюємо і зосереджуємо наш дух. Цікаво не фізично прокачати серце, а відівчитися обмежувати його. Це легко і водночас це важко, але немає іншого вибору. Себелюбство шкодить, дуже шкодить. Шкодить нам, нашим близьким і всьому світові. Воно є поганою звичкою і дурною залежністю, що дає ілюзію безпеки і водночас робить із нас невдаху, а не переможця. Досить легко покаятися і вибачитися за вияв себелюбного вузьколобого ставлення. Але чесно кажучи, навіть якщо це допоможе у тому конкретному випадку, звичка нікуди не дінеться. Можемо зловити себе прямо в ту мить, коли маленьке серце закрадається у наш природний дух. Спіймати злодія на гарячому. Перебуваючи в усвідомленні, побачити наскільки дурним і руйнівним є таке ставлення. Воно нищить злагоду і радість повсякденного життя. Відчуття на кшталт "мушу одержати верх у суперечці", "мушу проштовхнути свою думку" тощо підривають дружбу і стосунки. Одним другом менше, самотності більше — всередині і довкола. Світ стає холодним і втрачає фарби. Яка нам від того користь? Як тільки навколо чакри серця відчуваєш напругу, і пиха бере верх, зроби перерву, відмовся від цього, впізнай же: ця знайома стежка веде в нікуди. Натомість, відступи на мить і дозволь своєму основному розумові правити. Щоразу, як кайдани звички спадають, твоє серце більшає і з’являються готовність і можливість приймати і цінувати. Це так просто. Поступово, дозволь доброті та милосердю жити …

Уявіть, що вас лишили самих у цілковитій темряві. Для ув’язненого в камері це одне з найжорстокіших та найстрашніших можливих покарань. Хтось сходить із розуму й божеволіє і ніколи більше не повертає психічне здоров’я. Інші ж одержують глибоку травму й відбиток на все життя. Цікаво, що люди впродовж духовних мандрів на певному етапі шукатимуть таке саме середовище ізоляції в темноті, аби осягнути незаперечні істини про власний розум. Для них темний ритріт - це можливість досягти суттєвого прогресу після зустрічі з тим, що вміщує свідомість, як вона поводиться та з чого складається її базова природа. Йоґіном є той, хто завзято поривається зрозуміти найістиннішу та найповнішу правду життя і потім намагається бути цією правдою. Темний ритріт призначений для йоґінів, які підійшли до відмітки в житті, коли вони готові вийти за межі нормальних патернів досвіду, які обрамлені звичними концепціями про знане. Темрява не відає жалю, і відкритий простір досвіду є гральним майданчиком для подальшого невідання або звільнення. Для досвідченого споглядача тиждень у пітьмі може дати ясне та тверде знання про те, наскільки стабільне його розуміння. Усередині повністю безлюдної темної кімнати, у тиші та ізоляції від усіх зовнішніх сенсорних подразників йоґін може лишатися впродовж 7 або 29 днів. Тут він їсть, спить та перебуває в спокої, який наповнений всеосяжним простором та люблячою добротою. Якщо сидіти з відкритими очима та вдивлятися в темряву, можуть розгортатися цікаві речі. Перші знаки - це десять внутрішніх вітрів, які проявляються візуально. Якщо ви спостережливі в ході засинання, то, можливо, знайомі з деякими з них. Але згодом, під час темного ритріту, стіни, дах та підлога разом починають зникати, і тіло також. Потім досвід переживання може стати величним та безмежним. Якщо ви підготовлені та практикуєте під пильним наглядом умілого кваліфікованого вчителя чи помічника, темрява стає добрим помічником для практики. Коли ви входите в темний ритріт, важливо зрощувати люблячу доброту у вигляді м’якості, …

Як і будь-коли в минулому, сьогодні і зараз простір для самообману широкий. Особливо стосовно такої хитрої і тонкої теми, як потуги замаскувати дуалістичний розум та претендувати на роль члена “клубу недуальності”. Усе у нас так безпосередньо починається, і тут виходить, що минуло багато років. Що робити? Упродовж років люди з усіх видів духовних традицій - Адвайти, Дзоґчену, Магамудри та Дзену - приходили до мого майстра Тулку Урґ’єна Рінпоче, і дехто з них мав проблеми з духовним наставником. Щоб не покладати провину на вчителя або на людину, яка запитувала, він дуже м’яким тоном цитував старий вислів Падмасамбгави: “У час калі-юґи ви не знайдете досконалих майстрів, тому будьте як лебідь, який може відділити молоко від води”. Потім, із великою добротою він пояснював: “Майже неможливо знайти досконалого майстра в наші часи, який цілком позбавлений недоліків, і навіть якщо звичайна людина зустріне сьогодні досконалого будду, він чи вона не розгледять його досконалості. Тому значно важливіше відділяти молоко від води”. Бережіть настанови від будд і фільтруйте решту, і використовуйте вчення, щоб поглибити ваше розуміння. Я також зустрічав тисячі людей, які називають себе практиками Ваджраяни, і значна кількість вважає себе медитаторами Дзоґчен, і ще багато хто вважає того чи іншого майстра корінним ґуру чи головним майстром Дгарми. Іноді навіть люди намагаються знайти головного ґуру, перш ніж зрозуміють чотири печатки Дгарми: непостійність, страждання, відсутність его та цілковиту свободу. Задавши всього декілька питань, я дивуюся відповідям: “Він/вона мій корінний ґуру, бо дарував мені Прихисток”. Це нонсенс, така людина називається наставником Прихистку, а не головним ґуру. “Він мій корінний ґуру, бо я сидів серед інших у натовпі під час посвяти”. Може, це й правда, однак переважно це не так. Зазвичай люди довіряють популярній легенді, що “ви відноситеся до цього майстра, бо він дав посвяту”. Можливо, ми не зрозуміли жодного слова під час посвяти, однак тим не менше йдемо звідти …