Під час прогулянки я іноді спиняюсь на певний час і просто дозволяю погляду спочити там, де він лишився. Таким чином даю можливість видимому відбиткові розкритися в усій глибині та величі. Немає значення, що це, творене природою чи людиною, старий укритий мохом стовбур, нефарбована цегляна стіна. Це може бути і тканина на вбранні, пар на склі, одна єдина пелюстка на квітці, опале листя, освітлена променями сонця шкіра коханої людини. Дуже скоро ця природна краса проявляється в непередбачуваний спосіб. Ви це знаєте так само, як і я: незбагненна чистота в кожному кольорі, спектр тіней, який майже не піддається опису. Так важко визначити, коли закінчується один колір та починається інший. Це забирає подих, ці неймовірно загадкові деталі в текстурах звичних речей.

Щось інтригує в неузгодженому витворі мистецтва під назвою життя. І хоч на ньому не знайти підпису художника, щось іще повністю захоплює мою увагу: видима реальність сама по собі полотно. У ній художник вільного від думок усвідомлення може грати й розкривати безмежність у всій її величі. А за мить після цього ця неструктурована краса обертається на впізнавані форми й явища, квіти й цеглини, відчуття безпеки, як удома. І, більше того, за кілька миттєвостей після того, якщо ми дозволимо, п’ять дакіні ще раз виконають їх різнобарвний танок.

Це мистецтво – моя особиста пристрасть, місце, у якому я можу втратити себе в просторі, де ніколи не було особистості, вимірі життя без володаря та меж, яке триває кожної конкретної миті. Ніхто не бере плати за вхід та не вимагає вхідного квитка за споглядання мистецької вистави повсякденного життя. Немає також і рамок навколо зображень цих вишуканих проявів.

Із оригінальним текстом Еріка Пеми Кунзанґа англійською мовою можна ознайомитися тут.