Я намагаюся медитувати, щоб краще зрозуміти, хто я, щоб бути природнішим та вільнішим. Це відповідь, яку я часто одержую від людей, які мені зустрічаються, коли запитую, нащо вони займаються медитацією. Почати слід із того, що я хочу ще більше бути собою, вільнішою й легшою версією себе. Ви дійсно можете стати вільнішими, однак у майбутньому від медитації може трапитися зовсім інше, тому нам необхідно підходити до процесу правильно. Упродовж звичайного дня нашого життя минають тисячі моментів, коли нас атакують відчуття, на нас полюють нужди та бажання, тиснуть обов’язки, ми піддаємося стресу від того, що від нас щось вимагають. Нам слід поводитися якомога краще. Ми маємо бути холоднокровними, спокійними, зібраними, дієвими та творчими. Так жити може бути дуже виснажливо. Тому можливість створити всередині себе внутрішній храм така спокуслива. Медитація дає шанс поставити втомлену свідомість на паузу, зробити перерву, щоб заспокоїтися та почуватися вільними. Під час медитації люди зазвичай намагаються підтримувати спокій у тілі та в умі. Для декого це означає слідкувати за диханням, для інших - просто усвідомлювати тілесні відчуття. Ще хтось лише слідкує за тим, що виринає з пам’яті чи які думки з’являються в свідомості, при цьому не дуже помічає, що відбувається та проявляється навколо. Застосовуючи ці методи, легко додати до них штучні установки та стратегії медитації. Це не входить у наші плани, однак мимоволі так трапляється через звички, яких ми набули в минулому. Тут цілий спектр помилок: із одного боку, можна бути надмірно зосередженими й усвідомленими, а, з іншого, відпустити так багато, щоб вимкнутися й заснути. Будь-яка така зайнятість ума не має нічого спільного з тим, щоб бути найкращою версією себе, природними й вільними. Стан медитації в такому випадку вкрадено. Щоб повернутися до мандрівки медитації, нам потрібні три якості недіяння. Перша - це якість бути легкими; сидіти легко, легко скеровувати уяву, легко зупинятися й так само легко продовжувати. Таким чином, …

Діамантовий Трон Індії розташувався на просторих рівнинах сучасного Біхару в північній Індії, одного з найбідніших штатів, який славиться грабіжниками, жебраками, товстими бандитами-священиками, але також рясніє деревами бодгі та зеленими парками. Немов лотосова квітка, яка проростає з каламутного болота, недарма мільйони паломників вважають Бодхгаю найдуховнішою буддійською святинею світу. У Бгадра Калпа Сутрі сказано, що не лише історичний Будда Шак’ямуні, а одна тисяча будд пробудиться до справжнього та повного просвітлення під умировотворювальною тінню дерева бодгі в тому самому місці. Це відбуватиметься з проміжками довжиною кілька тисяч років. Це місце знане під назвою Діамантовий Трон, незруйновне сидіння для пробудження. Кожен відвідувач прибуває сюди з однією метою: відкрити внутрішній Діамантовий Трон пробудженої свідомості. Візит до Бодхгаї створює сприятливі обставини для реалізації незруйновної природи ума. Також це місце, де ви не можете уникнути зустрічі з буддійським учителем чи майстром, яких ви бачите одного за одним. У декого з майстрів відомі імена і їх легко впізнати, інші - приховані йоґіни та звичайні медитатори, які знаходяться на порозі реалізації і, можливо, виглядають як бідні жебраки. Ви ніколи не знаєте, хто перед вами, тому чому б не ставитися до кожного з повагою? Навколо головного храму хтось сидить медитує, хтось наспівує чи начитує старовинні тексти, хтось робить простирання чи кору, молячись при цьому своїми невинними та відкритими умами. Тут ви можете знайти людей із усіх традицій, які носять свої костюми шафранового, бордового, білого, сірого, коричневого та чорного кольорів. Переважно вони з Індії, М’янми, Тайланду, Шрі-Ланки, Японії, Китаю, Кореї, Бутану, Непалу та Тибету.  У цьому місці можна побачити росіян, європейців, американців та багатьох інших. [caption id="attachment_2860" align="aligncenter" width="1024"] Погляд на простір навколо головного храму, де люди сидять, співають та обходять навколо святого трону та дерева просвітлення.[/caption] Паломники приносять дарунки та гірлянди квітів із відданості. Іноді ви можете побачити процесію довжиною з милю, яка складається з людей, убраних у чарівні візерунки, …

Індійський майстер Падмасамбгава використовував дзеркало та його здатність віддзеркалювати як одну з найпотужніших метафор для свідомості. Це визначення такої речі, як свідомість, якою ми всі є, кожен із нас без винятку. Упродовж існування людської цивілізації були спроби визначити цю здатність до пізнання у відповідь на питання, ким ми насправді є, звідки береться досвід, де відбувається пізнання, що відчуває емоції, а також велике питання, чи може свідомість, тобто ми, знати, хто вона така, безпосередньо, сама по собі та без використання технічних засобів. Медитатор у цій царині емпіричної науки починає дослідження зовсім іншого роду, щоб дати відповідь на питання. Часто для цього необхідна подушка чи стілець. Медитатор також може просто взутися й стояти, ходити, їсти чи лежати. Різниця між нормальним життям та дослідженням йоґіна-науковця полягає в дуже простому, утім, ключовому пункті: свідомість вивчає себе. Розум, який пізнає, є об’єктом пізнання. Як це взагалі можливо, що минули тисячі років людської історії, а природа свідомості не стала пізнаваним, очевидним фактом для кожної жінки, чоловіка чи дитини? Яким чином цей найосновоположніший та звичний наш ґубернатор уникнув того, щоб його виявили. Він дуже сором’язливий, неймовірно хитрий чи щось зовсім інше? Відповіді на ці питання вчителі езотеричних знань часто тримають у секреті. Хтось може поцікавитися, чи це втаємничення пов’язане з замаскованою жадібністю, засобом контролю над іншими чи, можливо, з актом милосердя? Я зрозумів, що реальність свідомості стає автентичним знанням лише коли відсутня будь-яка упереджена ідея. Що цю істину слід відкрити самостійно, у ході пригодницької подорожі, внутрішнього дослідження свідомості медитатора. Подорож, у ході якої ми імітуємо розуміння й не маємо прямого переживання, пов’язаного з медитативними вправами, може стати перешкодою, і тому це нещиро. Безпосередньо в цей момент медитаторам указують на те, що слід відкласти вбік тексти про абсолютну дійсність. Для того, щоб допомогти їм уникнути високих слів, позичених у будд та просвітлених майстрів, та змостити тимчасовий осередок затишку …

Безтурботна гідність - у такий спосіб можна описати атмосферу справжнього вчителя мудрості, і Цокні Рінпоче вжив цю фразу, щоб пояснити, як зростати в майстерності справжнього погляду на реальність та як поводитися в повсякденному житті. У цьому випадку погляд та поведінка перебувають у повній гармонії. Ця гармонія є сутністю буддійський тантр та найшвидшим способом досягнути справжнього та остаточного пробудження. Тулку Урґ’єн Рінпоче був моїм батьком, але також він був і моїм учителем. Він давав багатьом людям чимало настанов і застосовував при цьому багато методів. На перший погляд, він виглядав як будь-яка літня людина, але його свідомість була як у великого йоґіна Дзоґчену. Він застосовував усі можливі методи, щоб ми змогли зрозуміти. Зокрема, він навчав методом від свідомості до свідомості. Існує три основних способи навчання, які називаються передачею свідомості переможців, передачею знаків держателів знань та усною передачею майстрів. Перша передбачає передачу від однієї свідомості до іншої, друга - передачу вчень за допомогою жестів чи символів і третя - за допомогою слів. Мені не слід голосно хвалити реалізацію мого батька, адже багато інших майстрів уже це зробили. Не потрібно нічого до цього додавати. Але якщо подивитися на поведінку Тулку Урґ’єна Рінпоче, із цього також можна чомусь навчитися; є щось, що можна засвоїти, якщо проаналізувати його життя. Перш ніж Тулку Урґ’єн помер у 1996 році, мене спіткала вдача провести з ним декілька місяців, і впродовж цього часу я зміг чітко усвідомити, як він поводився. У тому, хто насправді реалізував порожнечу, є певний вид природного співчуття, і в Тулку Урґ’єна було це велике співчуття. Я бачив це на власні очі і відчув, що можу краще зрозуміти, як співчуття проявляється з розуміння порожнечі. Тулку Ург’єн доволі сильно хворів упродовж останніх місяців життя; так сильно, що йому доводилося лежати під киснем. У нього були тяжкі серцеві проблеми, але з серця він нікого не виключав. Він не відмовлявся …

Поворотний момент для духовності на Заході стався в ранні сімдесяті разом із виданням книги, у якій містилася радикально нова перспектива. Принцип справжньої духовності подавався як зняття маски з еґо; він був у багатьох сенсах новаторським та пробивав можливість для автентичної медитації, яка вкорінювалася в серцях та умах молодих людей. Сорок років потому, несказанну кількість разів передрукована та перекладена багатьма мовами, книга лишається класикою, яку обов’язково слід прочитати будь-кому, хто слідує непритворенним духовним шляхом. [caption id="attachment_2830" align="aligncenter" width="550"] Каліграфія від Чоґ'яма Трунґпи Рінпоче, засновника буддійських медитаційних центрів "Дгармадгату" та системи тренувань Шамбали.[/caption] Сьогодні люди розуміють, що духовний шлях це процес демонтажу поведінкових щитів та психологічних захисних споруд. “Прорив крізь духовний матеріалізм” відкрив можливість слідувати стежками попередніх будд через виїзд на автомагістраль відкритої свідомості, на шлях бодгісатви. Автор, Чоґ’ям Трунґпа Рінпоче, надзвичайно обдарована особистість. У ранньому віці він уже був настоятелем кількох монастирів та главою провінції. Утеча від комуністичного вторгнення 1959 року, його драматична подорож записана в “Народженому в Тибеті”. [caption id="attachment_2833" align="aligncenter" width="654"] Обкладинка першого видання, яка проілюстрована самим автором.[/caption] Після років навчання в Оксфорді його англійська стала бездоганною. Досвідчений художник, поет та вчитель медитації, він здійснює тривалий вплив на західну культуру через заснування “Університету Наропи” в Колорадо. Його унікальний викладацький стиль, глибокий, але водночас такий, який легко засвоїти, уміщений в одній окремій книзі: “Прорив крізь духовний матеріалізм”. Чоґ’ям Трунґпа Рінпоче багато значив для мене, особливо в 70х роках, коли я був підлітком. Його простий та точний вибір англомовних термінів - до прикладу, використання пробудження [awakening] для бодгі [bohdi] та базове пробудження [basic wakefulness], щоб показати справжнє значення, яке криється в слові мудрість (джняна), стало керунком для моєї перекладацької роботи на десятиліття вперед. І хоча я зустрічався з ним лише одного разу, я дуже вдячний цьому майстрові, який відіграв таку важливу роль у передачі вчень Будди на Захід. Із оригіналом публікації …

Яка справжня мета медитації? Чи відрізняється досвід просвітлення від власне просвітлення? Що відбувається зі свідомістю в пробудженому стані? Коли після інтенсивної медитації чи зненацька ви переживаєте повністю оголений стан свідомості, що робити далі? У чому справжній прогрес медитатора та що краще за все прискорює прогрес? Ви знайдете відповіді на всі ці питання у цих ученнях Тулку Урґ’єна Рінпоче. Буддійська практика включає в себе три кроки, які відомі як інтелектуальне розуміння, досвід та реалізація. Інтелектуальне розуміння стається коли, наприклад, ми чуємо, що порожнеча, тобто порожнє пізнання, це наша природа. Коли ми виносимо з цього розумову ідею, це зветься розумінням. У випадку з досвідом нам розповідають, як розпізнати порожнечу, щоб ми змогли достеменно побачити, яке воно, це порожнє пізнання. Ми одержали його смак, можливо, це був не більше, ніж проблиск, однак, тим не менше, цей досвід називається розпізнаванням сутності ума. Ось що означає слово досвід у цьому контексті. Коли після цього проблиску ми тренуємося повторно розпізнавати природу свідомості та уникати стану, коли нас поглинають думки, ми поступово все більше й більше звикаємо до цього досвіду. У цьому випадку, коли ми усвідомлюємо порожню природу, ми від’єднуємося від цієї вираженої думки, потоку оманливого мислення. Щоразу, коли виражена думка розчиняється назад у стан усвідомлення, ви досягаєте прогресу, і таким чином стається, зрештою, реалізація. Абсолютна реалізація настає тоді, коли потьмарення повністю вичерпалися й концептуальні думки не повторюються взагалі. Думки - як хмари, які можуть випаруватися так само, як хмари природним чином розчиняються в просторі. Виражені думки подібні до хмар, а ріґпа це пробуджений стан, немов простір, заповнений сонячним світлом. Я застосовую метафору простору, заповненого сонячним світлом, щоб проілюструвати, що простір та усвідомлення невіддільні. Ви не досягаєте й не творите простір, заповнений сонячним світлом. Ми не можемо розштовхати хмари, натомість ми можемо дозволити хмарам думок поступово розсіятися, допоки, зрештою, не розчиняться всі хмари. Абсолютна реалізація стається тоді, …

Із попередньою частиною інтерв'ю можна ознайомитися тут.   [Учень] Із одного боку, ви сказали, що відправилися прямо на схід та цілком присвятили своє життя Дгармі. Із іншого, ви наголошуєте на Дгармі як реальності. Як вам вдалося знайти баланс? Це забрало багато часу. Період між розумінням та одержанням прямого досвіду зайняв роки. Тут (у “Лераб Лінґу”) це настільки просто. Спершу Цокні Рінпоче викладає ідею, а через 30 секунд вводить до неї. Чи не так? Якщо ви готові, ви можете просто взяти це, негайно. Коли я прибув у Азію, я не міг зрозуміти жодного слова з того, що вони говорили, тому було досить складно просто вхопити ідею. Я читав та слухав деякі вчення, однак там, схоже, завжди говорилося про те, що вам слід спершу виконати ньондро, а не одержати досвід розпізнавання природи свідомості. Оскільки всі навколо робили ньондро, і я робив. Але я ніколи не пов’язував ньондро з реалізацією. Це більше було схоже на рабську працю задарма. Щось, що вам слід зробити, щоб кудись дійти. І в мене зайняло дуже багато часу, щоб повернутися назад і знайти те, що завжди було прямо за мною, тут, увесь цей час. Слід пройти довгу мандрівку та виконати багато практик. Це зайняло досить тривалий період. Це сталося зі мною тоді, коли я почав розуміти тибетську, що на той час ви всі мусили робити. І ще це завдяки доброті Тулку Урґ’єна Рінпоче, який просто змушував мене, застосовуючи фізичну силу, розпізнавати природу свідомості. Він вистрибнув зі свого боксу для медитації та вхопив мене. Я намагався забратися звідти, але не міг, адже він тримав мене, і зненацька стало дуже некомфортно, так, що довелося все відпустити. Це було як панічний напад. Може, мій випадок був дуже дивний, міцна мушля, щоб її розламати. Але цими днями вам дуже щастить, і дуже просто одержувати вчення. Так просто. Подивіться, яким є “Лераб Лінґ” …

Продовження. Першу частину інтерв'ю читайте, будь ласка, тут.   [Ган] Перекладати окремі сутри ви розпочали в Данії, а потім у певний момент відправились на схід та жили впродовж тривалого часу в монастирському середовищі. Чи не могли б ви трохи про це розповісти? Так, коли я згадую ті часи, виходить, що я не спинявся в монастирях, у ритрітній хатині чи в печері. На мене тиснув, можна сказати, вітер карми або відчай. Мене спіткала безвихідь у юнацькому віці, клаустрофобія. І треба було вибиратися звідти. Це як застрягнути в ліфті. Усе моє місто скидалося на домовину, на багато домовин. Усі жили в ньому в одному з маленьких вікон. Просто вони ще не вмерли й чекали смерті, у домовинах. Таке було відчуття. Я дійсно це відчував. Чи слід мені перебратися в домовину після закінчення школи? Ні! Треба було забиратися звідти! Якби в мене було відчуття, що це місце було мандалою ґуру, можливо, я б і жив щасливо в домовині, однак у той час це було неможливо, ніхто тоді цьому не навчав. Треба було відправитися кудись у інше місце. Усі ви покинули домашнє середовище, тому можете зрозуміти. Трунґпа Рінпоче запропонував іншу перспективу, що дім це мандала, і люди можуть далі працювати на роботах і поєднувати це з практикою. Тулку Урґ’єн Рінпоче не намагався інтегрувати Дгарму в їхнє повсякденне життя. Він не говорив: “Будь ласка, лишайтеся вдома, будьте щасливими громадянами та практикуйте”. Він навчав залишити дім, залишити все і як можна швидше вийти на пенсію. Він говорив усім, кому за 40 та 50, що ви вже пропрацювали 20 років і досить, теперь займайтеся практикою. Це був його підхід, не зовсім ішлося про печеру, але він радив хоча б почати жити простим життям, спростити його. У різних учителів різні підходи. Якщо ви поглянете на лінію Каґ’ю, то стиль життя Марпи, Міларепи та Ґампопи виглядав повністю різним. Марпа …

Здається, це вже було аж у минулому житті: гурт молодих дгармічних ентузіастів мав можливість задати питання “перекладацькому феномену” Ерікові Пемі Кунзанґу. Ерік був дуже добрий до нас і відвів для цього чимало часу, дав багато порад та розповів чимало історій зі свого власного досвіду. Він говорив про свою юність та про те, що означає бути відданим, дав багато порад молодому поколінню про те, як взаємодіяти з батьками, приносити користь іншим, розповідав про переклади та про те, як бути перекладачем, і багато всього іншого. Інтерв’ю відбулося в листопаді 2009 року, у кінці трирічного ритріту в “Лераб Лінґу”, де Ерік Пема Кунзанґ перекладав для Цокні Рінпоче. Ми дякуємо Ерікові за час, який він із нами провів, а також за те, що допоміг відредагувати це інтерв’ю. [Учень] Як вам було, коли ви прийшли до Дгарми в такому ранньому віці і також у той час, коли не так багато людей були в Дгармі? Перше, що спадає на думку, це дві речі. Це не формальна лекція, тому я просто поділюся коротко кількома ідеями. Наскільки я розумію, Дгарма це дві пов’язані речі: Дгарма як реальність та Дгарма як набір буддійських інструментів, який пов’язує з реальністю, котру нам треба реалізувати. Буддійські вчення — це дуже прагматичний спосіб осягнення реальності, але найважливіше питання, звісно, полягає в тому, що ж таке реальність. Молода людина дуже допитлива. Не завжди це стосується теми буддизму, бо ця сфера знань часто здається мотрошною, як моторошними часто здаються буддисти, чи не так? Вони роблять дивні речі, інколи смішно вдягаються, і здається, вони впродовж певного часу виглядають ще моторошніше, ніж до того, як прийшли в буддизм. Так було раніше. Колись ви могли гуляти з друзями та насолоджуватися життям, ходити на вечірки, а потім стали буддистами... Із тих пір ви не дзвоните друзям, а вони думають, що ви їх ненаведите, бо вони просто звичайні люди, а …