Я намагаюся медитувати, щоб краще зрозуміти, хто я, щоб бути природнішим та вільнішим. Це відповідь, яку я часто одержую від людей, які мені зустрічаються, коли запитую, нащо вони займаються медитацією. Почати слід із того, що я хочу ще більше бути собою, вільнішою й легшою версією себе. Ви дійсно можете стати вільнішими, однак у майбутньому від медитації може трапитися зовсім інше, тому нам необхідно підходити до процесу правильно. Упродовж звичайного дня нашого життя минають тисячі моментів, коли нас атакують відчуття, на нас полюють нужди та бажання, тиснуть обов’язки, ми піддаємося стресу від того, що від нас щось вимагають. Нам слід поводитися якомога краще. Ми маємо бути холоднокровними, спокійними, зібраними, дієвими та творчими. Так жити може бути дуже виснажливо. Тому можливість створити всередині себе внутрішній храм така спокуслива. Медитація дає шанс поставити втомлену свідомість на паузу, зробити перерву, щоб заспокоїтися та почуватися вільними. Під час медитації люди зазвичай намагаються підтримувати спокій у тілі та в умі. Для декого це означає слідкувати за диханням, для інших - просто усвідомлювати тілесні відчуття. Ще хтось лише слідкує за тим, що виринає з пам’яті чи які думки з’являються в свідомості, при цьому не дуже помічає, що відбувається та проявляється навколо. Застосовуючи ці методи, легко додати до них штучні установки та стратегії медитації. Це не входить у наші плани, однак мимоволі так трапляється через звички, яких ми набули в минулому. Тут цілий спектр помилок: із одного боку, можна бути надмірно зосередженими й усвідомленими, а, з іншого, відпустити так багато, щоб вимкнутися й заснути. Будь-яка така зайнятість ума не має нічого спільного з тим, щоб бути найкращою версією себе, природними й вільними. Стан медитації в такому випадку вкрадено. Щоб повернутися до мандрівки медитації, нам потрібні три якості недіяння. Перша - це якість бути легкими; сидіти легко, легко скеровувати уяву, легко зупинятися й так само легко продовжувати. Таким чином, …

Із попередньою частиною інтерв'ю можна ознайомитися тут.   [Учень] Із одного боку, ви сказали, що відправилися прямо на схід та цілком присвятили своє життя Дгармі. Із іншого, ви наголошуєте на Дгармі як реальності. Як вам вдалося знайти баланс? Це забрало багато часу. Період між розумінням та одержанням прямого досвіду зайняв роки. Тут (у “Лераб Лінґу”) це настільки просто. Спершу Цокні Рінпоче викладає ідею, а через 30 секунд вводить до неї. Чи не так? Якщо ви готові, ви можете просто взяти це, негайно. Коли я прибув у Азію, я не міг зрозуміти жодного слова з того, що вони говорили, тому було досить складно просто вхопити ідею. Я читав та слухав деякі вчення, однак там, схоже, завжди говорилося про те, що вам слід спершу виконати ньондро, а не одержати досвід розпізнавання природи свідомості. Оскільки всі навколо робили ньондро, і я робив. Але я ніколи не пов’язував ньондро з реалізацією. Це більше було схоже на рабську працю задарма. Щось, що вам слід зробити, щоб кудись дійти. І в мене зайняло дуже багато часу, щоб повернутися назад і знайти те, що завжди було прямо за мною, тут, увесь цей час. Слід пройти довгу мандрівку та виконати багато практик. Це зайняло досить тривалий період. Це сталося зі мною тоді, коли я почав розуміти тибетську, що на той час ви всі мусили робити. І ще це завдяки доброті Тулку Урґ’єна Рінпоче, який просто змушував мене, застосовуючи фізичну силу, розпізнавати природу свідомості. Він вистрибнув зі свого боксу для медитації та вхопив мене. Я намагався забратися звідти, але не міг, адже він тримав мене, і зненацька стало дуже некомфортно, так, що довелося все відпустити. Це було як панічний напад. Може, мій випадок був дуже дивний, міцна мушля, щоб її розламати. Але цими днями вам дуже щастить, і дуже просто одержувати вчення. Так просто. Подивіться, яким є “Лераб Лінґ” …

Продовження. Першу частину інтерв'ю читайте, будь ласка, тут.   [Ган] Перекладати окремі сутри ви розпочали в Данії, а потім у певний момент відправились на схід та жили впродовж тривалого часу в монастирському середовищі. Чи не могли б ви трохи про це розповісти? Так, коли я згадую ті часи, виходить, що я не спинявся в монастирях, у ритрітній хатині чи в печері. На мене тиснув, можна сказати, вітер карми або відчай. Мене спіткала безвихідь у юнацькому віці, клаустрофобія. І треба було вибиратися звідти. Це як застрягнути в ліфті. Усе моє місто скидалося на домовину, на багато домовин. Усі жили в ньому в одному з маленьких вікон. Просто вони ще не вмерли й чекали смерті, у домовинах. Таке було відчуття. Я дійсно це відчував. Чи слід мені перебратися в домовину після закінчення школи? Ні! Треба було забиратися звідти! Якби в мене було відчуття, що це місце було мандалою ґуру, можливо, я б і жив щасливо в домовині, однак у той час це було неможливо, ніхто тоді цьому не навчав. Треба було відправитися кудись у інше місце. Усі ви покинули домашнє середовище, тому можете зрозуміти. Трунґпа Рінпоче запропонував іншу перспективу, що дім це мандала, і люди можуть далі працювати на роботах і поєднувати це з практикою. Тулку Урґ’єн Рінпоче не намагався інтегрувати Дгарму в їхнє повсякденне життя. Він не говорив: “Будь ласка, лишайтеся вдома, будьте щасливими громадянами та практикуйте”. Він навчав залишити дім, залишити все і як можна швидше вийти на пенсію. Він говорив усім, кому за 40 та 50, що ви вже пропрацювали 20 років і досить, теперь займайтеся практикою. Це був його підхід, не зовсім ішлося про печеру, але він радив хоча б почати жити простим життям, спростити його. У різних учителів різні підходи. Якщо ви поглянете на лінію Каґ’ю, то стиль життя Марпи, Міларепи та Ґампопи виглядав повністю різним. Марпа …

Здається, це вже було аж у минулому житті: гурт молодих дгармічних ентузіастів мав можливість задати питання “перекладацькому феномену” Ерікові Пемі Кунзанґу. Ерік був дуже добрий до нас і відвів для цього чимало часу, дав багато порад та розповів чимало історій зі свого власного досвіду. Він говорив про свою юність та про те, що означає бути відданим, дав багато порад молодому поколінню про те, як взаємодіяти з батьками, приносити користь іншим, розповідав про переклади та про те, як бути перекладачем, і багато всього іншого. Інтерв’ю відбулося в листопаді 2009 року, у кінці трирічного ритріту в “Лераб Лінґу”, де Ерік Пема Кунзанґ перекладав для Цокні Рінпоче. Ми дякуємо Ерікові за час, який він із нами провів, а також за те, що допоміг відредагувати це інтерв’ю. [Учень] Як вам було, коли ви прийшли до Дгарми в такому ранньому віці і також у той час, коли не так багато людей були в Дгармі? Перше, що спадає на думку, це дві речі. Це не формальна лекція, тому я просто поділюся коротко кількома ідеями. Наскільки я розумію, Дгарма це дві пов’язані речі: Дгарма як реальність та Дгарма як набір буддійських інструментів, який пов’язує з реальністю, котру нам треба реалізувати. Буддійські вчення — це дуже прагматичний спосіб осягнення реальності, але найважливіше питання, звісно, полягає в тому, що ж таке реальність. Молода людина дуже допитлива. Не завжди це стосується теми буддизму, бо ця сфера знань часто здається мотрошною, як моторошними часто здаються буддисти, чи не так? Вони роблять дивні речі, інколи смішно вдягаються, і здається, вони впродовж певного часу виглядають ще моторошніше, ніж до того, як прийшли в буддизм. Так було раніше. Колись ви могли гуляти з друзями та насолоджуватися життям, ходити на вечірки, а потім стали буддистами... Із тих пір ви не дзвоните друзям, а вони думають, що ви їх ненаведите, бо вони просто звичайні люди, а …

Тибетський майстер Джиґме Пунцок Рінпоче у видіннях одержував учення безпосередньо від багатьох будд і бодгісатв. На цьому відео він ділиться передачею благословень Манджушрі, будди незрівнянного знання, утілення мудрості. Він один із найважливіших майстрів після культурної революції, якщо говорити про кількість учителів, яких він навчав буддійській філософії, медитації та способу життя. [caption id="attachment_2789" align="aligncenter" width="1024"] Долина Джиґме Пунцока Рінпоче Ларунґ, провінція Січуань[/caption] На вигляд він кремезний, невисокий та, хтось може сказати, дещо гнівний на вигляд, однак із безмірним співчуттям. Молоді та розумні чоловіки й жінки з усього Китаю, Монголії та Тибету збиралися біля місця його усамітнення. Без запрошення, від десяти до двадцяти тисяч духовних пошукачів оселялися навколо нього на непривітних пустельних преріях Голоки, біля кордону з Монголією. Ціле місто невимушено виросло, наче гриби на літніх лугах. Тисячі з його послідовників самі стали вчителями Дгарми, даючи настанови сотням тисяч інших у мистецтві зустрічі з реальністю через оголену свідомість, турбуючись про духовні потреби інших та жагу до розуміння й до того, щоб стати цінними помічниками нашої глобальної цивілізації. Установлені стандарти були дуже високими. Якщо ви одержали ступінь магістра філософії, то, скоріше за все, ви були також і просунутим медитатором. Джиґме Пунцок є ілюстрацією того, як Дгарму передавали в Тибеті до культурної революції: людям просто дозволялося бути поруч із майстром та, найважливіше, їх приводили до реалізації такої ж, як і в майстра. Мене спіткала велика вдача зустріти його разом із друзями в Бодхґаї під буддовим деревом просвітлення. Він клав руки нам на голови і, тримаючи вервицю, доволі жваво промовляв “Ом А Ра Па Ца На Дгі”, мантру Манджушрі. Кхенпо Джиґме Пунцок помер 7 січня 2004 року в місті Ченду провінції Січуань у Китаї. [caption id="attachment_2792" align="aligncenter" width="380"] Мантра Манджушрі: Ом А Ра Па Ца На Дгі[/caption] https://www.youtube.com/watch?time_continue=324&v=5oNtYsNBedU Коли люди дивляться цей фільм, вони кажуть, що їх не може не зачепити невинність майстра, його любов …

“Умостившись спокійно, ви бачите реальність” Багато майстрів цитують це глибоке й сповнене мудрості речення, щоб показати найкоротший шлях до досягнення розумового здоров’я. Налаштувати нашу увагу на спокій це шаматха, яка в своїй найдосконалішій формі є незмінною якістю пробудженого стану свідомості. Бачити природний стан це віпаш’яна, яка в своїй найдосконалішій формі є пробудженим станом усіх будд, котрий непідвладний часу. Ці дві якості є неподільною єдністю стану просвітлення, і завдання медитаторів полягає в тому, щоб пізнати цю єдність у дійсності, за межами будь-яких упереджених ідей, а потім тренуватися в такому пізнанні до досягнення повної стабільності. Ось мій вірш про цю єдність, яка цінніша за будь-що інше. Аніж жити в сум’ятті життям, обваженим емоціями, втративши опору та здоровий глузд, ми завжди маємо можливість загальмувати та налаштувати серце та увагу у спокійному стані свідомості. Як пил припадає до поверхні і як ясною стає вода, ми та будь-хто інший у всесвіті маємо змогу бачити дійсність такою, якою вона є. Ось справжня суть та мета ритріту. Ось чому впродовж тисячоліть люди йшли у віддалені місця, щоб відкрити внутрішню свободу та просвітлення. Із оригінальним текстом Еріка Пеми Кунсанґа англійською можна ознайомитися тут.

Простір - це найсильніша метафора для свідомості; це п’ятий елемент, який вміщує все. Усе колись було і буде завдяки простору. Ніщо не може рухатися поза простором, ніщо не існує поза простором. У просторі всі світи та явища з’являются й щезають, а простір сам по собі не з’являється й не зникає. Однак простір і свідомість це не одне й те саме. Гори, пагорби та широкі рівнини, океани, річки, озера, сонце, вулкани, кожне вогнище, шторми та м’які подуви вітрів можливі лише завдяки простору. Без простору не було б місця для чотирьох елементів, не було б місця ні для чого. Простір ніколи не з’являвся, адже він не зроблений ні з чого. Різкий тенор Паваротті, як у ведмедя, можна почути завдяки простору, бо звук може подорожувати до барабанних перетинок. Якби не було простору, не було б місця для наступного моменту. Без простору все було б монолітним, навіки змерзлим, і не було б місця для розгортання драми. Безглуздо уявляти, що щось є, коли для цього немає місця. Звичайний факт того, що ми можемо відчувати, думати та знати, є прямим доказом того, що розум просторий. Але розум це не те саме, що простір. Коли базовий простір свідомості зникає з поля зору, може з’явитися клаустрофобія, напруга та страх. Цей основний неспокій є тягарем існування, токсичним шипом, який існує в кожній бентежній емоції, кожної миті двоїстої свідомості. Тому конче необхідно поєднатися з просторовим аспектом розуму. [caption id="attachment_2723" align="aligncenter" width="1024"] Чотири елементи нізвідки не з'являються, ніде не перебувають і нікуди не щезають, усе цілком поза межами з'яви, перебування та зникнення. Це означає відкрити основний простір зовнішніх явищ.[/caption] Безпосередній метод роботи з простором ми знаходимо в таких словах майстра медитації Тулку Урґ’єна Рінпоче: На практиці простір має ознаки такого, що не з’являється, не знаходиться й не зникає. У абсолютному вимірі, усі явища, які ми пізнаємо, знаходяться за межами появи, знаходження …

Упродовж юнацьких років моя глибока цікавість пробудилася до справжнього знання і привела мене до вчень Будди та Падмасамбгави. Мене спілкала безмірна вдача навчатися традиції мудрості від багатьох живих буддійських майстрів. Мої головні вчителі - це великий майстер Дзоґчену Тулку Урґ’єн Рінпоче та його син Чок’ї Н’їма Рінпоче. Їх учення дали мені можливість перекладати лекції та оригінальні письмена. У 2010 році Чок’ї Н’їма Рінпоче поклав на мене завдання навчати Дгармі. Під час рітрітів із медитації я наголошую на тому, як відкрити просту й природнью присутність, щоб допомогти людям пізнати свою свідомість та свободу, яку за допомогою цього можна здобути. Цей простий спосіб перебування дозволяє відкрити благородні якості співчуття, любові та мудрості. На сьогодні мої головні активності полягають у виданні книг, лекціях, ритрітах із медитації та приватних настановах. Також я редактор журналу “LEVEKUNST мистецтво життя”. Пишу есе на різні теми. Із оригіналом публікації англійською мовою можна ознайомитися тут.

Під час прогулянки я іноді спиняюсь на певний час і просто дозволяю погляду спочити там, де він лишився. Таким чином даю можливість видимому відбиткові розкритися в усій глибині та величі. Немає значення, що це, творене природою чи людиною, старий укритий мохом стовбур, нефарбована цегляна стіна. Це може бути і тканина на вбранні, пар на склі, одна єдина пелюстка на квітці, опале листя, освітлена променями сонця шкіра коханої людини. Дуже скоро ця природна краса проявляється в непередбачуваний спосіб. Ви це знаєте так само, як і я: незбагненна чистота в кожному кольорі, спектр тіней, який майже не піддається опису. Так важко визначити, коли закінчується один колір та починається інший. Це забирає подих, ці неймовірно загадкові деталі в текстурах звичних речей. Щось інтригує в неузгодженому витворі мистецтва під назвою життя. І хоч на ньому не знайти підпису художника, щось іще повністю захоплює мою увагу: видима реальність сама по собі полотно. У ній художник вільного від думок усвідомлення може грати й розкривати безмежність у всій її величі. А за мить після цього ця неструктурована краса обертається на впізнавані форми й явища, квіти й цеглини, відчуття безпеки, як удома. І, більше того, за кілька миттєвостей після того, якщо ми дозволимо, п’ять дакіні ще раз виконають їх різнобарвний танок. Це мистецтво - моя особиста пристрасть, місце, у якому я можу втратити себе в просторі, де ніколи не було особистості, вимірі життя без володаря та меж, яке триває кожної конкретної миті. Ніхто не бере плати за вхід та не вимагає вхідного квитка за споглядання мистецької вистави повсякденного життя. Немає також і рамок навколо зображень цих вишуканих проявів. Із оригінальним текстом Еріка Пеми Кунзанґа англійською мовою можна ознайомитися тут.