Гайді Копл розглядає, як практика візуалізації в Ваджраяні, якщо її застосовувати правильно, допомагає нам виявити порожнечу в нинішньому моменті.

“Голова Зеленої Тари”, ілюстрація Мукті Сінґга Тапи, Mahakala Fine Arts

Коли Речунґпа, учень видатного тибетського йоґіна Міларепи, повертався додому з навчань у Індії, учитель вийшов, щоб зустріти його. У дорозі почало дощити, і Речунґпа через вітер і туман втратив свого ґуру з поля зору. Він чув спів свого майстра крізь зливу, однак не міг його бачити. Коли Речунґпа, нарешті, розгледів Міларепу, той ховався від дощу всередині рогу яка й при цьому співав і сміявся. Це діяння виглядало так само дивовижно, як і те, що Міларепа помістився всередині рогу й ані зменшив своє тіло, ні збільшив ріг, і це насправді вразило Речунґпу. Нас теж у цій історії збиває з пантелику не чаклунство, адже схожі речі описують у багатьох історіях, а логічний дисонанс цього. Нам не під силу намалювати в себе в умі таку картину. Ми можемо знову й знову намагатися уявити її, однак це ламає межі наших концептуальних рамок.

Ґендун Чопел, монах та вчений, який жив на початку двадцятого століття, дотримувався думки, що це не Міларепа бавився з реальністю. Скоріше, як він говорив, це ми, збентежені люди, справжні чаклуни. Будда навчав, що Всесвіт та ті, хто в ньому живуть – вони мов з’яви уві сні. Якщо це правда, тоді звичне уреальнення нашого кожномоментного досвіду – це вже неабияке досягнення. Усе, що ми переживаємо – нереальне; це не більше, ніж марення, воно таке ж плинне й несуттєве, як віддзеркалення місяця на поверхні води. Утім, ми робимо це реальним, раз у раз трансформуючи витворені явища на матеріальну реальність. Кидаючи виклик законам того, що ми сприймаємо як “реальний світ”, Міларепа показував справжню природу реальності.

“Практики уявлення деконструюють наші жорсткі концепції про те, що можливе, а що ні”.

Сутри й тантри повняться такими загадками, наприклад, про те, як усесвіти вміщаються в єдиному атомі, і це неможливо збагнути, якщо мислити відповідно до загальноприйнятих стандартів. Розмисли про такі загадки – це один із багатьох методів, яким нас навчав Будда, щоб допомогти обійти магічні викрути, якими свідомість із нами бавиться. У буддизмі Ваджраяни практики візуалізації є одним із основних методів, які ми вживаємо задля розвіювання так званих чар, і які деконструюють наші жорсткі концепції про те, що можливе, а що ні.

Для чого уявляти?

Практики Ваджраяни прагнуть прорватися крізь цупкі ідеї про те, що реальне й нереальне, коли уявляють разючі краєвиди та істот, зокрема барвистих божеств із багатьма головами чи руками; при цьому одні з них мирні, а інші – несамовиті. Якщо уявляти, що наше звичайне житло – це небесний палац, можна перетворити повсякденний світ на божественну мандалу.

Але який сенс мають ці витворені з’яви, які начебто не мають стосунку до нашого повсякденного життєвого досвіду? Чи не слід нам, як гарним буддистам, ліпше вкорінитися в реальності, а не дрейфувати в світі уяви? Яка практична користь від того, щоб накладати на наш досвід божеств та палаци? Турбуватися, що практика візуалізації призведе до сприйняття світу наївно й крізь рожеві окуляри – це нормально. Ми навіть можемо налякатися, що розмиємо межу між справжнім і несправжнім, і це призведе до серйозного психічного розладу.

Традиція Ваджраяни допускає, що таке можливо. Із одного боку, ці побоювання трапляються, адже ми не догледіли, що наш щоденний досвід реальності не більш реальний, ніж той, який ми вигадуємо в своїй практиці уявлення. Речі здаються нам реальними й щільними, адже ми, маги, уже вичаклували детально розроблену ілюзію. Починаючи з моменту, коли ми відкриваємо очі чи сприймаємо світ за допомогою будь-яких інших органів чуттів, ми вже глибоко вкорінені в тому, щоб конструювати спотворену реальність. Прямо зараз наш досвід, навіть якщо він постає без зусиль та автоматично, є візуалізацією не менше, ніж барвисте божество чи мандала. Тим не менше, парадоксально, що коли ми старанно уявляємо все як чисту й досконалу мандалу, ми скеровуємо наші уми на досвід, який більше схожий на те, якими речі є насправді.

“Через практику візуалізації можемо почати розуміти порожнечу не лише як заперечення реальності речей, а як відкритий простір, у якому все можливо”.

Із іншого боку, традиція застерігає не лише від того, щоб вважати дійсним наше помилкове сприйняття цього ілюзорного світу; вона також попереджає, що не слід надавати справжності світові, який ми візуалізуємо. Більше того, наголос на співчутті не дозволяє практикові ані забути той ілюзорний світ, ні ігнорувати страждання, які переживають ті, хто прив’язані до цього світу. Таким чином, традиція скеровується між Скіллою (психозом чіпляння за те, що ми собі науявляли) і Харібдою (буденним неврозом від реальності, якою ми живемо).

Чи можна цим методом зловживати? Без сумніву. Однак поміж вітальних і живодайних свідчень людей, які переживали певну скруту, коли практикували Ваджраяну, можна розчути заповзяте питання: “Чому я завжди уявляю, що інша особа це будда, а себе так не уявяю ніколи?” І хоч я не можу належним чином розглянути зловживання методами Ваджраяни в цій статті, мені слід прояснити, що практика візуалізації, про яку я тут розповідаю, включає трансформацію і себе, і всіх інших у повністю пробуджених істот. Фундаментальний потенціал цієї перспективи для всіх, починаючи з маргінальних спільнот класичного індійського суспільства (зокрема магасіддгів) і завершуючи нами в тому вигляді, якими ми є сьогодні, неможливо переоцінити.

Будьмо грайливими з порожнечею

Головний засновок учення Будди полягає в тому, що все є порожнечею; речі з’являються перед нами, проте не є реально існуючими. Вони – немов з’яви уві сні. І хоч ми чуємо про це знову й знову, наше стійке усвідомлення того, що ми живемо в щільних матеріальних тілах, і нас оточує світ, який наповнений конкретними виокремленими об’єктами, спотворює цю істину. Ми не бачимо порожнечу й не відчуваємо її, а просто слухання, що все ілюзія, не дозволяє нам пережити це на досвіді. Наші тіла, які щомиті чимдалі більше старіють, дерев’яний стіл, на який ми спираємося, бруківка, по якій прогулюємося – усе це здається таким самим щільним, як зазвичай.

Через практику візуалізації ми приходимо до розуміння порожнечі не лише як заперечення реальності речей, а також як відкритого простору, у якому все можливо. Візуалізація це спосіб грати з порожнечею, що дозволяє нам інтегрувати її в наш життєвий досвід, а не просто ставитися до неї як до академічної теорії чи твердження. Якщо раз по раз повертатися до практики візуалізації, ми поступово дематеріалізуємо щільну реальність, розморозимо наше сприйняття й звільнимо його від зачіпок наших укорінених ідей про те, що можливо чи неможливо, реально чи нереально.

Ми не запозичуємо в нашу практику візуалізації фізичні закони звичайного матеріального світу, де розмір, простір і час можуть ставати на заваді. Коли ми уявляємо, ніщо й нічому не може перешкоджати – усі з’яви несправжні, порожні й прозорі. І навіть незважаючи на те, що ми працюємо з розмірами й напрямками, коли практикуємо візуалізацію, ми робимо це у просторі, що виходить за межі вимірів і часу. Через практику візуалізації ми безпосередньо пізнаємо на досвіді вчення Будди про те, що світ непідвладний обмеженням простору й часу. Коли практик тантри послаблює чіпляння за концепції про розмір, розташування й час, зникають перешкоди для того, щоб увесь Всесвіт сприймався в межах єдиного атома. Для такої людини Міларепа легко поміститься всередині рогу яка чи виконуватиме піруети в повітряному просторі, якщо схоче.

Світ як чиста сфера

Занурені в оману, ми не бачимо, що цей начебто недосконалий світ насправді за своєю природою досконалий та чистий. Ваша поштарка може виявитися реалізованою сіддгою, вуличний пес –  могутнім божеством або ж гамірна й велелюдна вулиця міста – полем, яке заповнене буддами й бодгісаттвами. Насправді, відповідно до вчень Ваджраяни, усе це можливо, адже сказано, що кожна маленька частинка вміщує мільярди всесвітів цілковитого пробудження. Це дійсно незбагненно! Аби сприйняти цю реальність, нам потрібен цілковито відкритий стан свідомості, яка також із благоговінням та цікавістю сприймає ці безмежні можливості. Таке ставлення служить точкою входу в серйозну практику. Можливо, що доведеться ще багато чого прийняти, але практика Ваджраяни залежить від того, наскільки ми інтегруємо в своє життя цю радикальну сприйнятливість.

Доказом ефективності цієї радикальної точки зору є те, що, слідуючи ньому, ми звільняємося. Лонґчєнпа, видатний учитель традиції Ньїнґма, проводив аналогію із двома чоловіками, які бенкетують у розкішному палаці. Коли в певний момент один із них почне дрімати й бачитиме страшний сон, інший буде бадьорим і цілковито уважним, а тому зможе помітити, що його друг стогне й плаче уві сні, й лагідно його розбудить. Після цього вони поглянуть один на одного й розсміються.

Результат уже є на початку

Ми не сприймаємо порожнечу серйозно, і це перешкоджає нам відразу побачити, який світ чудовий і досконалий. На якомусь рівні ми віримо, що порожнеча – це всього лишень теорія, ідея, а не природа нашої реальності. Замість того, щоб жити, пізнавши порожнечу, ми обираємо підсилювати наші чаклунські здібності, чіпляння й фіксації, безперестанку відтворюємо світ, у якому все здається непорушним, щільним, забрудненим і дуже таким реальним.

Стадія розвитку в Ваджраяні дає нам змогу встановити контакт із одвічною чистотою, від якої ми віддалилися; це основний метод, який дає змогу припинити виконувати магічні трюки, чим ми здавна займаємося. Уже з назви цієї практики виходить, що ми маємо розвиватися й бути творчими. Наші перші кроки в ній уже охоплюють увесь шлях і приносять плід – пробудження – прямо в теперішній момент. Саме тому сказано, що Ваджраяна, “блискавична колісниця”, є стрімкою.

Ми починаємо з того, що уявляємо себе божеством. Далі, ми вже не просто те головне божество, але також почет у мандалі божества. Нарешті, ми переживаємо себе в цілій мандалі разом із захисним колом або палацом, які невіддільні від нас. Ця практика послаблює жорсткі кордони між нами й світом навколо нас і, зрештою, таємниця абсолютно недвоїстої реальності стає частиною досвіду.

“Ми можемо насолоджуватися сяйвом пробудження вже зараз”.

На початку може бути складно повірити, що практика візуалізації дійсно працює. Якщо нам скажуть перетворитися на Зелену Тару, наприклад, ми можемо старанно це зображувати в умі, але якщо поглянути на себе ще раз, ми бачитимемо й відчуватимемо себе так, як звикли раніше. Нічого не змінилося. І хоч ми певний час можемо й не відчувати змін, усе ж чим більше ми відкриті до можливості миттєво змінювати зовнішній вигляд, і чим більшою є наша впевненість, що все порожнеча, тим швидше відбуватиметься перетворення. Має вирішальне значення, щоб ми підходили до цієї практики з відчуттям того, що можливості безмежні.

Дивовижна колісниця Ваджраяни, яка “розглядає результ як шлях”, позбавляє нас бідувальної ментальності, у основі якої лежить те, що нам весь час чогось бракує чи ми недостатньо хороші. Вона також викорінює жагу й постійне примушування себе досягати чогось у майбутньому. Наша нагальна потреба бути кимось іншими – кимось, хто має в якийсь момент у майбутньому стати дивовижнішими, досконалішими й могутнішими – це імпульс, який відтягує нас від досвіду багатства в нинішньому моменті. З перспективи Ваджраяни, палке бажання чогось поза тим, що проявляється прямо зараз, зрештою, витворене нашим помилковим уявленням про себе – уявленням, яке перешкоджає нам цінувати те, якими речі насправді є, й не дає нам змогу бути повністю присутніми прямо тут і тепер. Гарна новина полягає в тому, що тієї миті, коли ми правильно застосували практику Ваджраяни, ці потяги й імпульси цілковито випаровуються, звільняють нас для зустрічі з дивом та магією. Коли ми починаємо візуалізувати все це як прозору сферу досконалого пробудження, ми усвідомлюємо порожнечу теперішнього моменту. Енергійно й грайливо ми за тим можемо принести результат шляху – пробудження – у цю мить. Результат прямо тут, у цьому моменті. Не треба чекати. Можна насолоджуватися пишнотою пробудженого стану прямо тут і ділитися нею з іншими.

Зможемо ми скористатися перевагами стрімкої колісниці Ваджраяни чи ні, залежить повністю від нашої можливості висловити недовіру обтяжливому відчуттю реального світу явищ. Нам слід відпустити власні чіпляння й перестати оманливо вірити у свої чаклунські трюки. Треба бути повністю чесними стосовно себе. І хоч, може, ми чудові маги, але світ, який ми начаклували, сповнений страждань. Час, нарешті, розчаклувати його.

Із оригіналом статті англійською мовою можна ознайомитися тут.