* якщо ви помітили помилку в тексті, залюбки її виправимо, якщо напишете нам на gomdeblog@gmail.com. Туди ж приймаємо побажання щодо того, які тексти ви хотіли б тут надалі читати, а також будь-які інші побажання щодо формату й змісту розділу “Статті”.

Якось, пізно ввечері, у старій кам’яній будівлі «Лераб Лінґу», яка трансформувалася майже чарівним чином, у тибетську святиню, Орґʼєн Тобґʼял Рінпоче дав студентам «Ріґпи» певні поради щодо того, як виконувати церемонії. Він відчував себе змушеним зробити це після того, як помітив, що наприкінці друбчену одна з монахинь розлила чашку гарячого чаю на Соґʼяла Рінпоче, який був у повному церемоніальному вбранні. На жаль, ніхто з перекладачів того дня не міг прислужитися Рінпоче, й тому це одна з дуже небагатьох промов, які Орґʼєн Тобґʼял Рінпоче давав англійською, «…адже це не вчення, це не про Дгарму, це просто про тибетські традиції» – і про те, як важливо квапитися поволі.

Це не «вчення», це про те,  як поводитися у дгармічній ситуації в традиційний спосіб. Ми збираємося поглянути на те, наскільки наша робота й поводження відповідають Дгармі. Звісно ж, ті, хто просто практикують наодинці, тобто більш самодостатні практики, не мусять дотримуватися цієї традиції, адже вони можуть робити те, що заманеться. Але коли група з чотирьох чи більше монахів починає жити разом – те, що ми називаємо «Сангою»,  у будь-якій діяльності, яку вони мають виконувати як спільнота, їм слід дотримуватися вчень, які сам Будда дав у «Вінаї»

1. Будьте обережні: думайте, перш ніж говорити чи діяти

Зараз нас тут зібралося багато в «Лераб Лінзі» на цьому друбчені. Коли ми спільно виконуємо дгармічні церемонії, нам слід завжди дотримуватися автентичних традицій. Коли беремо участь у будь-чому, що стосується практики Дгарми, важливо бути як усвідомленими, так і уважними. Якщо ви завжди усвідомлені й робите все уважно, то що б ви не робили, воно вийде добре. Але якщо ви неуважні й тривожні, усе, чим би ви не займалися, відзначатиметься недбалістю. Тому, перш за все, вам слід бути дбайливими й усвідомленими.

Отже, як навчитися бути дбайливими? Ви починаєте з того, що перш ніж діяти, продумовуєте завдання, яке маєте виконати. Подумайте, що саме вам потрібно зробити. Якщо ви спершу не подумаєте, ваші руки не зможуть нічого зробити, правильно? Ум має подумати, перш ніж тіло почне діяти. Якщо діяти імпульсивно, тієї ж миті, як зʼявляється думка, це недбало. Завжди давайте можливість думкам заспокоїтися, перш ніж ви почнете діяти. Спиніться й обдумайте, що треба зробити. Тільки тоді ви зможете діяти дбайливо.

Уявіть, що в умі виникла думка: «Я маю налити чаю в чашку лами». Тієї ж миті ви зриваєтеся до лами й наливаєте чай. Але робите це недбало. А тепер уявіть, що замість того, щоб діяти імпульсивно, ви думаєте про те, як наливатимете чай, перш ніж почнете рухатися:

•   Як ви триматимете чайник?
•   Як ви знімете кришку з ламової чашки, не забуваючи, що кришка розібʼється, якщо впаде?
•   Як ви стоятимете? Якщо ваше тіло трястиметься, бо ви стоїте незграбно, легко розлити повну чашку чаю.
•   Якщо на столі лами немає місця, куди ви поставите чашку?

Якщо ви подумаєте про все це перш, ніж зробите, ви зможете поставити чашку в належному місці на стіл упевненими руками. Це й означає бути дбайливими; це «дбайливість».

Якщо намагаєтеся робити щось, думаючи при цьому про інше, ви виказуєте недбалість. Якщо, наливаючи чай, думаєте про інше, що ще слід зробити, ви розіллєте чай – бо ви недбалі. Тому – що б ви не робили, треба це робити дбайливо.

Те саме стосується і розмов. Якщо ви подумаєте про те, що збираєтеся сказати, перш ніж відкриєте рота, ви будете добре спілкуватися. Але якщо ви не думаєте перш, ніж промовити слово, і просто балакаєте «спонтанно», ви й гадки не матимете, що скажете. Наприклад, я хочу звернутися до Філіпа, але не подумав, що хочу йому сказати. Отже, я підходжу до нього й кажу: «Гей, Філіпе…», – але мені більш немає чого сказати. Просто «Гей, Філіпе» саме по собі нічого не означає! Тому вам слід бути дбайливими.

Усі ви, люди з рудим волоссям [1], здебільшого дієте недбало . Ви брутальні й неточні. Коли лама кличе вас, ви починаєте метушитися довкола. Але, виходить, що ви просто стаєте тривожними. Потім, коли хтось запитує, що лама вам сказав, ви не знаєте. Це один приклад, але я часто бачив, як таке траплялося.

Може, й є лами, яким подобається така поведінка, які вважають, що такі люди є хорошими супровідниками. Але вони не думають, вони просто роблять те, що лама їм каже робити – як компʼютери. Компʼютер не має думок чи позиції сам по собі, він просто виконує те, на що запрограмований. Це, може, й хороша якість для обслуговуючої особи, але не тоді, коли вона діє недбало. Чи можете ви відповісти на запитання: «Нащо ви робите те, що робите?» Якщо я не знаю, що роблю, тоді як я можу це робити? Оцей момент про те, що слід дбайливо виконувати будь-яку дію, є дуже важливим.

2.   Не поспішайте!

Другий момент, на якому я хотів би наголосити, полягає в тому, що будь-яка робота чи активність, яка виконується в храмі чи монастирі, має робитися мирно тим, хто приборкав свій ум. Скажімо, ваше завдання – поставити склянку на стіл. Надто швидко впустити її на стіл недоречно і, у будь-якому разі, це виглядає погано. Тому найліпше поставити склянку спокійно й свідомо. Під час церемонії, особливо коли там присутній натовп учасників, навіть якщо ви дуже, дуже заклопотані й поспішаєте, краще ходити скрізь повільно. Коли бігаєте – це виглядає погано. Але днями таке ставалося неодноразово. Люди істерично бігали туди-сюди коридором храму й постійно налітали одне на одного. Навіть чопони, яких ми привезли з Індії, які не надто досвідчені або вмілі, дійсно хвилювалися. Досвідчений чопон точно знає, що знадобиться під час церемонії, і готує все наперед. Тоді вони можуть зробити те, що треба, у правильний час, дбайливо й без паніки. Якщо ж не підготуватися, то коли хтось каже: «Нам потрібен рис!», – ви будете ганяти навколо в пошуках рису. Якщо попросять води – будете бігати, щоб її добути. Якщо вам скажуть, що потрібне багаття, його треба розкласти. Ось у такому пеклі ви опинитеся, аж так, що з чашки вихлюпується рідина, а люди бігають колами й перекидають речі. Робіть усе повагом! Навіть якщо ум сповнений думками й зайнятий, не випускайте цю зайнятість назовні! Не дозволяйте стану ума впливати на те, як ви поводитеся. Навіть якщо багато всього треба зробити, робіть це спокійно.

Якщо не утримувати самоконтроль, стан вашого ума змусить ваше обличчя почервоніти, ви почнете трястися й різного роду недогідні симптоми сповістять про стан вашого ума всім навколо – це погано. Якщо ви панікуєте всередині й це відображається в ваших очах – ви будуте часто кліпати й ваш погляд бігатиме туди-сюди. Коли ви перебуваєте в подібному стані, ви не можете почути, що вам кажуть, бо ваша свідомість десь у іншому місці – ви розсіяні. Тому вам слід робити все мирно й лагідно. Чим більш заклопотані ми на фізичному рівні, тим спокійнішими й виваженішими слід бути. Тоді ви не впустите з рук те, що маєте офірувати. Або не вдягнете шапку задом наперед. Або не вхопитеся за вазу з квітами, коли треба задзвеніти  дзвоником. Таке дійсно трапляється! Я сам таке бачив на власні очі! Коли ви збуджені – ви ніколи не зможете знайти правильну сторінку в тексті. Коли ви гортаєте сторінки своєї практики, вони видаються сплутаними, і все те гарячкове гортання тільки додає вам плутанини. Отже, якими б швидкими ви не хотіли бути, як би багато всього не треба було робити, попустіться щодо цього. Жодну дію, вчинену одразу після виникнення думки, без належної підготовки, не можна назвати корисною. Це друге, що я хотів би сказати.

3. Ієрархія: церемоніальні ролі

Якщо церемонію треба виконати якісно, то щоб організувати та провести її, вам потрібна більш ніж одна людина. Декілька людей мають працювати разом: одні беруть участь у самій практиці, інші прислуговують. Коли ви наодинці, вам не потрібен помічник, або чиясь допомога, щоб випити склянку води. Але під час церемонії, хтось повинен подати воду майстру. Насправді ж – потрібно багато людей, щоб просто обслуговувати лам та практиків. Необхідно декілька рівнів участі для того, щоб провести ‘церемонію’. Одного дня, під час друбчену, Соґ’ял Рінпоче взяв на себе дії найвищого рівня, і чотири людини, ліворуч та праворуч від нього діяли на другому рівні. Більшість з вас взяли участь на рівні звичайних учасників. Люди, які готують та подають чай,  також належать до різних категорій учасників. Соґ’ялу Рінпоче було б недоречно вставати та самому наливати собі чай під час церемонії; така церемонія була б поганою. Але якщо б ми не мали різних рівнів участі та служіння, таке могло би статися.
Якщо не підготувати все заздалегідь, тоді доведеться надавати вказівки експромтом. І це означає – багато крику у храмі, щоб сказати людям, що треба зробити. Наприклад, учора Соґ’ял Рінпоче мусив писати багато записок та надсилати їх до різних частин “Лераб Лінґу”, щоб прикликати людей на церемонію. Також було дуже багато розмов пошепки, але більшість з вас, начебто глухі. Все це переривало церемонію. Церемонії повинні бути проведені в атмосфері спокою, схожою на велике озеро умиротворення, в якому все, що слід зробити відбувається саме собою.

Щоб успішно виконати церемонію, необхідно подбати про всі різні рівні відповідальності, тож є люди: які займають найвищий рівень, другий рівень, третій рівень тощо. Щодо цього немає сумнівів. І якщо ви не організуєте церемонію саме так, воно вилізе боком. Ви це розумієте?

Я не знайомий з європейською традицією і я не думаю, що колись бачив європейську церемонію. Але з того, що я бачив – щонайкраще проводять церемонії японці. Кожен аспект виконується щонайретельніше. Тибетська традиція також гарна, але останнім часом вона не підтримується як слід. Навіть церемонії, які проводяться в резиденції Далай-лами втратили свій колишній блиск. З-поміж ритуалів, які виконуються в монастирях, надзвичайно величні були колись в оточенні  попереднього Кармапи. Вони були дуже добре організовані. Але, останнім часом це так само було втрачено.  

У цьому світі є багато різних традицій проведення церемоній, але оскільки ми говоримо про Дгарму та слідуємо вченням тибетського буддизму, наші церемонії організовуються за тибетською традицією. Також існує багато християнських церемоній, чи не так? Але ми слідуємо тибетським методам, які  можуть бути заскладними для європейців та решти іноземців. Нехай це й важко, та ви повинні це робити.

По-перше, коли ви виконуєте церемонію, ви повинні проявляти велику шанобливість. Тож, наприклад, якщо ви подаєте ламам чай, ви повинні нести чай та чашки дуже високо – така тибетська традиція. Також, усі повинні піднести катак. Це також тибетська традиція, чи не так? Ми часто бачимо як ви, люди з “Ріґпи”, шикуєтесь вздовж шляху, тримаючи катак. Для деяких тибетців це доволі кумедно. “Вони мавпують нашу традицію! Що за дивина?”. В Америці я бачив, як деякі студенти підносили катак перед своїми головами, трішки пригинаючись, а тоді накидали їх собі на шию! Вони наче думали, що згідно з традицією слід одягнути катак, тож напнути його на себе здавалося їм за належне. Але в Тибеті такої традиції взагалі не існує. Катак – це те, що офірують іншій людині, ви ніколи не вдягаєте його на себе.

Існує багато таких речей. За тибетською традицією, є різниця поміж тими людьми, які подають чай монахам та які – мирянам; монахи подають монахам, а миряни – мирянам. Але сьогодні я говорю про те, як подають чай монахи та монахині.

Наприклад, якби заздалегідь поставити порожню чашку на стіл Соґ’яла Рінпоче ще до його приходу, ота монахиня не могла б упустити цю чашку з рук. А втім, така практика суперечить тибетській традиції. За правилами, чашка не повинна з’являтися на столі раніше, ніж сам майстер посяде своє місце. На заході, коли ви відвідуєте офіційну вечерю, стіл накривають до того, як ви сядете. Але за тибетською традицією, цього робити не можна. Стіл повинен бути порожнім, коли прибувають важливі гості. Коли ж вони сядуть, два різних помічника винесуть блюдечко та чайну чашку та покладуть їх на стіл. Потім підіймають чайну кришечку, а в той час хтось інший наливає чай. Взагалі, якщо бути точним, коли присутні дійсно важливі гості, такі як Далай-лама, буде інший сценарій підношення чаю. Якщо б ми проводили велику церемонію в моєму монастирі, як та, що була  вчора у “Лераб Лінзі”, я б сидів попереду, у центральному ряді. Коли б занесли чай, я б вийняв маленьку чашечку з моєї кишені і, на очах всіх у храмі, відсьорбнув би з неї трішки чаю гостя, щоб засвідчити, що він не отруєний. Тільки після того людина, яка подає чай, підійшла би до трону та піднесла чай іншим важливим гостям. Тут ми ніколи цього не робили, але так воно має бути в нашій традиції.

В будь-якому разі, спочатку ви підносите чай, а тоді рис – рис не слід подавати першим! Чай наливається в чашку з лівого боку гостя, а рис ставлять з правого боку. Ви не повинні ставити чай праворуч, а рис ліворуч, або розміщувати їх із одного боку.

Тепер поговоримо про мирян, які беруть участь. Під час церемоній звичайні тибетці-миряни подають чай іншим тибетцям-мирянам. Ті, хто подають чай, одягають свої найкращі шапки та чубу, а під неї парчеву сорочку . Щоб показати пишність парчевої сорочки, тибетець одягне тільки один рукав чуби, закинувши інший рукав за плече, щоб усі бачили його парчеву сорочку. Якщо він запхає обидві руки в рукави своєї чуби, то його сорочки ніхто не побачить. Правий рукав закидають через праве плече, тому що залишити його висіти просто так – це неповажно.

Чай необхідно заносити в храм, накриваючи його шматком парчі. Ті, хто приносять чай, повинні зупинитися на верхівці проходу й не подавати його дуже важливим гостям особисто. Взагалі кожен лама має одного солпона, який є особистим помічником,  відповідає за подавання ламі їжі, йому слід стояти позаду лами, так як Анела стояла за Соґ’ялом Рінпоче вчора. Солпон іде до входу в храм, де стоять ті, хто приносять чай, знімає клапоть парчі та перекидає його через плече. Потім він несе чай до лами, підносить його та передає чайник людині, яка принесла чай, яка виносить його з храму. Рис подається схожим чином. Той, хто приносить рис, заходить у храм, чекає біля дверей, поки солпон забере рис, а тоді той несе його проходом до гостя, що сидить на троні.

У наш час лами, або монахи, або навіть монахині – взагалі то, я не знаю чи робили це монахині; в Тибеті не було жодної, яка робила б це. В будь-якому випадку, лами та монахи накидають свою накидку, зен навколо шиї зліва направо (не справа наліво), та потім тримають його край поміж зубами, прикриваючи рота, щоб не дихати на чай в той час, коли вони його наливають .

Ті, хто наливають чай, ніколи не повинні торкатися лами, або його церемоніальної шапки, або його особистих речей голою шкірою, спочатку слід огорнути свої руки катаком. Вчора помічниця Рінпоче взяла його шапку голими руками. Ніхто не повинен чіпати шапки! Її носять у коробці, яка відкривається лицем до лами, той бере церемоніальну шапку у свої руки та вдягає її на свою голову. Знімаючи, він повертає її до коробки та власноруч накриває тканиною. Іноді, на цьому етапі, він може потримати шапку угорі перед тим як покласти ії назад. Але він робить все власноруч. Ніхто інший не торкається шапки. У Тибеті, якщо хтось торкнеться церемоніальної шапки, всі присутні будуть шоковані та вигукнуть “Ааааа!!!”. Така традиція.

Вчора Соґ’ял Рінпоче попросив шапку Ґуру Рінпоче, хтось торкнувся її та зчинилося сум’яття. Також, коробка була покладена позаду трону Соґ’яла Рінпоче замість того, щоб її винести.

В тибетській традиції помічники є монахами та завжди вдягають зен та шамтап. Коли обслуговується високий лама, такий як Далай-лама, солпону слід одягнути жовту маску, а не затуляти обличчя катаком. Якщо ж лама не такий високоповажний, маска повинна бути біла. Китайці та тибетці мають таку спільну традицію, що жовтий колір позначає високий статус. Тож, у цьому випадку солпону варто одягнути білу маску, щоб прикрити рота. Але іншим не слід цього робити.

Традиційно існує тринадцять типів помічників. Перші три повинні бути монахами.

1. ‘Солпон’ – монах, який подає всю їжу, напої, чай та решту, й доглядає за церемоніальною шапкою лами, чашкою, іншим посудом тощо.
2. ‘Зімпон’- монах, який відповідає за застеляння ліжка, укладання лами вночі, догляд за його одягом тощо – за все, що стосується сну та одягу лами.
3. Чопон’- монах, який облаштовує вівтар,  та інше, робить торми, та забезпечує все, що ламі потрібно для пуджі – дзвоник та дорже, бумбху тощо.
4. ‘Чакдзо’ – це головний секретар, іноді його називають скарбником, або касиром, він може бути мирянином, ламою чи монахом.
5. ‘Ньерпа’ керує кухнею, але він не кухар, він менеджер. Він обирає меню обіду та вечері, потім погоджує з ламою та замовляє всю їжу.
6. ‘Мачен’ – це кухар. Він готує все, що йому наказує ньерпа. Під час великої церемонії, саме мачен приносить чай до входу у храм. Взагалі робота мачена дуже важлива, тому що він привселюдно несе чай, який сам  приготував, від самої плити до храму, й роблячи це, запобігає тому, що чай могли б отруїти. Нікого іншого не можна відправити, щоб віднести чай, та мачен і не може відправити нікого іншого. Навіть попри велику зайнятість, мачен повинен віднести його власноруч.
7. та 8. ‘Друнгньєри’ відповідають за розклад лами та зазвичай передають йому повідомлення, прохання чи запитання. В оточенні лами має бути два друнгньєри, й якщо один із них організовує зустріч, інший може залишитися з ламою, щоб передавати прохання, питання та повідомлення. Один із друнгньєрів повинен постійно бути із ламою. Важлива річ, яку треба пам’ятати під час церемоній це те, що коли треба сказати ламі щось важливе, ви не можете просто встати та спонтанно заговорити. Спочатку ви звете друнгньєра та говорите з ним. Потім друнгньєр підходить до лами та передає інформацію. Якщо ламі відправляють важливого листа, його слід передати друнгньєру, який передасть його ламі. Ця традиція зокрема відноситься до людей високого статусу
8. ‘Гакпа’ дбає про те, щоб коли люди заходять в кімнату? вони не просто сідали б, де їм заманеться, він направляє їх до правильного місця. Він не охоронець, він просто дбає про те, щоб всі були там, де їм слід бути. Але тут у “Лераб Лінзі” він не потрібен.[2]

Ці категорії людей за традицією необхідні, щоб служити високим ламам. Ця традиція була започаткована великим майстром Сак’япою Дроґоном Чоґ’ялом Пакпою, він був першим ламою, який став політичним лідером Тибету. Він також був особистим ламою хана. Ті, хто прийшов після нього, наприклад Великий П’ятий Далай-лама та Панчен Рінпоче, пішли його слідами.

4. Церемоніальний протокол: коли треба вставати

Отже, як треба поводити себе під час церемонії? Коли до храму заходить найважливіший з лам,  всі повинні підвестися. Але ви повинні вставати тільки заради головного лами. Якщо на церемонії були б і Далай-лама, і Панчен Лама, і всі підвелися б заради Панчен Лами, то що ж робити, коли прийде Далай-лама?  Вірно? Тож, усі повинні сидіти, поки не прибуде найважливіша людина.   

Оце, що ви робите тут, у “Лераб Лінзі” – стоїте, трохи вклоняєтеся та складаєте руки, але я не розумію, що це означає. Ми, тибетці, зазвичай так не робимо, але для західних людей це характерно. Ви повинні встати, трохи нахилитись назад, і дивитися вгору, склавши руки перед обличчям.

Під час вчорашньої церемонії Соґ’ял Рінпоче був найважливішим ламою, тож усі підвелися, коли він увійшов. Якщо б всі вставали, коли заходив будь-який Рінпоче, тоді підводитись заради Соґ’яла Рінпоче не було б таким особливим. На церемонії з Далай-ламою, навіть якщо зайшов би Кьябдже Трулшік Рінпоче, то ми, тибетці, не встали б – нам не треба цього робити! Здебільшого, в такій ситуації, ми не встаємо ні для кого іншого, окрім Далай-лами. Тільки з його прибуттям усі встають.

5. Церемоніальний протокол: розміщення гостей

Тепер щодо розташування місць для сидіння. Усі повинні або сидіти обличчям до передньої частини зали, або в двох рядах, розташованих один проти одного вздовж центрального проходу. Лише одна людина сидить обличчям до дверей, що знаходяться на кінці центрального проходу, і це найважливіший, “найвищий” лама. Ніколи не буває двох ‘найвищих’ лам, тому не повинно бути двох тронів поруч, обличчям до дверей. Тут, у “Лераб Лінзі”, ми ніколи не дотримуємось цієї тибетської традиції. Якби Далай-лама був на церемонії разом із Кармапою та іншими дуже важливими ламами, то, згідно з цією традицією, лише Далай-лама сидів би обличчям до проходу. Решта, не виключаючи самого Кармапу, сиділи б обабіч проходу, обличчям один до одного. Служники та інші особи, які потрібні найвищому ламі, сидять позаду нього, праворуч і ліворуч. Але вони сидять там лише для того, щоб допомагати ламі. Коли лама проводить велику церемонію, він ніколи не зійде зі свого трону, щоб зробити щось самостійно. Ось чому йому потрібні щонайменше п’ятеро служників, які виконуватимуть завдання для нього.

6. Церемоніальний протокол: прибуття найвищого лами

Коли найвищий лама прибуває до храму урочистою ходою, його почет заходить разом із ним. Наприкінці церемонії, лама не може покинути будівлю сам-один, правильно? Було б дуже безвідповідально, якби його помічники були розкидані по всьому храму, і в той час як вони говорять з друзями, лама залишається наодинці. Це було б досить погано. Тож оточення лами заходить та виходить з ним упорядкованою ходою. Жодному з помічників не слід виходити з будівлі поперед лами, окрім гакпи, чиїм обов’язком є розчищення шляху. Решта  повинні йти слідом за ламою.

Коли такий лама, як Далай-лама, котрий має високий статус, заходить до храму, він повинен бути супроводжений двома людьми: по одній людині з правого та з лівого боку, й кожен з них тримає його за  відповідну руку. У випадку Далай-лами, один із цих людей – прем’єр міністр уряду, а інший – Ґанден Тріпа – іншими словами, високий політичний та релігійний лідер. Ще один випадок, коли лама може бути супроводжений двома людьми – якщо він старий та має проблеми з пересуванням, в цьому випадку солпон та зімпон наддадуть йому доречну фізичну допомогу.

Людина, яка організовує та фінансує церемонію буде вести ламу до храму, несучи пахощі, які тримають у білому катаку, що символізує чистоту наших умів. Щоразу, коли ми запрошували Далай-ламу до нашого монастиря у Бирі, нести пахощі було моїм обов’язком. Звісно, пахощі, самі по собі є методом запобіганням неприємних запахів – я чув, що через погані запахи у Соґ’яла Рінпоче починає боліти голова – і вони також дуже підбадьорюють. Здається, одного разу Далай-лама сказав: “Що це за пахощі? Хто зробив їх? Вони дуже підбадьорюють!”

Той, хто тримає пахощі, може бути мирянином, але для монастирських церемоній, – це ‘умдзе’, або майстр співу та ‘чотрім’ – майстер дисципліни, який іде попереду та розмахує пахощами. Умдзе та майстер дисципліни дуже важливі для церемонії. Умдзе найважливіший, тому що він промовляє мантри та проводить практику. Другий за значенням – майстер дисципліни, який пильно стежить за процесом та слідкує за тим, щоб все було на своїх місцях. Ось чому ці двоє несуть пахощі у ході. За ними йдуть два монахи, що грають на г’ялінґах (духових інструментах, схожих на гобої), та лама, якого супроводжує носій парасолі. Парасолю тримають над головою лами, з цієї причини йому не треба носити шапку. Останнім часом, навіть в тибетських монастирях, ви побачите як лама  йде під парасолею, а на ньому вдягнений жовтий капелюх, щоб захистити його він сонця. Це не частина тибетської традиції.

7. Планування та репетиція

Як підготуватися до церемонії? Припустимо, ми хочемо провести велику церемонію тут, у вівтарній кімнаті. Сьогодні ввечері, ви зберетесь тут на зустріч, тому що вона повинна відбуватись там, де буде церемонія. Під час зустрічі ви повинні відтворити  все, що трапиться наступного дня. Наприклад, ті, хто будуть подавати чай разом, обговорять це та відтворять, як вони подаватимуть чай. Вони повинні вирішити, хто приноситиме чай до храму та хто відноситиме його до лами, тощо. Важливо пам’ятати, що репетиція повинна проводиться там, де буде церемонія. Якщо цього не зробити, ви можете витратити всю ніч на планування, але щойно церемонія розпочнеться, ваша запланована череда подій геть порушиться і ви не будете знати, що робити.

Під час зустрічі вам слід окреслити чіткий план, де хто знаходитиметься, щоб коли всі прибули, вони без проблем могли знайти свої місця. Вам також слід задуматись над тим, як люди входять до храму. Важливо, щоб було, ані поспіху, ані затримки – вчора цього було через край. Особливо наприкінці, де було багато дітей та джерело хаосу. Вчора було забагато біганини. Чому? Навіть якщо декілька людей попереду будуть в костюмах та з краватками, але позаду відбувається безлад, атмосфера церемонії не буде такою урочистою. Насправді, це виглядає дуже погано! Вчора люди були повсюди, вони ходили туди-сюди, та розмовляли…. Але під час церемонії вам слід якомога більше уникати розмов! Атмосфера повинна бути дуже спокійною. Через велику кількість розмов вона більше нагадує гамір індійського фестивалю, зі всіма співами, музикою та танцями, або як шопінг у Чанді-Човку, найактивнішому ринку Делі.

8. Миски та чаші

Якість чаші повинна відповідати статусу гостя. Наприклад, чаша найвищого лами повинна бути найкращої якості. Чаша менш важливого лами повинна бути гіршої якості. Звичайні люди повинні мати звичайні чаші. В деяких тибетських монастирях дуже багатим людям дають високі чаші на підставках. Якщо ж усі будуть мати такі чаші, то лама не отримає належної поваги. Тільки двом чи трьом високим ламам слід мати золоті миски, далебі не всім! Ламам нижчого рівня слід мати срібні миски, а решті –  звичайні миски. Водночас, якщо троє чи четверо з лам отримають однакові золоті чаші, це означатиме, що до них всіх поставились однаково.

9. Тибетські церемонії повинні відповідати тибетським традиціям

Не плутайтесь, як учора. Якщо ми проводимо церемонію за тибетськими традиціями, чай слід подавати в тибетських чашечках на блюдечку. Вчора, деякі люди мали тибетські чашечки, в той час як інші мали щось на кшталт європейських чашечок. Це погано. Кожен аспект церемонії повинен слідувати одній традиції. Змішувати європейські та тибетські традиції призводить до ‘тукпи’, це наче тибетський суп, в якому м’ясо, овочі та  всі інші інгредієнти змішані докупи. Тож, вам слід придбати відповідні чашечки та миски, які можуть бути використані для кожної церемонії.

Навіщо проводити церемонії відповідно до тибетської традиції? Тому що ми слідуємо тибетській релігії, а тибетську релігію слід практикувати згідно з тибетською традицією. Уявіть як би виглядав тибетський ритуал з декораціями та традиціями католицької церкви. Це було б жахливо! Або уявіть як би виглядав священник на тибетському троні, вбраний у шапку, накидку та інші частини вбрання Ґуру Рінпоче. Що ви думаєте? Коли католицький священик сидить на такому самому стільці, як і папа римський – це дуже добре. Але уявіть якби погано виглядало, якщо б Далай-лама сидів на стільці папи римського, вбраний як  Будда Шак’ямуні.

Тож ми повинні робити все відповідно до тибетських традиції. Іноді тибетські традиції беруть початок від тертонів або високих лам, які розповідають, що вони побували на Мідно-кольоровій Горі й бачили там, як Ґуру Рінпоче робить це все. Але хто його знає! Наприклад, одна із мелодій, яка грається на г’ялінґах, була запроваджена  тертоном, який казав, що це мелодія, якою Ґуру Рінпоче вітав його на Мідно-кольоровій Горі. Існує багато випадків, коли Дгарма та тибетські традиції так змішуються. Я не знаю, наскільки воно правдиве.

Традиційний килим

Ще одна важлива річ це те, що в Тибеті дуже поширена традиція застеляти червоний килим, але у нас в “Лераб Лінзі” його немає. Іноді використовується дуже високоякісний килим із жовтої тканини та зображенням лотоса.

Санґ

Деякі тибетці кажуть, що санґ або офірування диму це традиція бонпо, інші кажуть, що це китайська традиція. Я не знаю, яка із позицій правдива. Все, що я знаю – це те, що тибетці підносять дим. Я не знаю, звідки пішла ця традиція. Інші аспекти тибетської традиції були скопійовані з Індії, але індійці не підносили дим, тож санґ не прийшов з Індії.

10. Церемоніям слід бути короткими

Інша важлива річ – церемонії не повинні тривати довго. Якщо церемонія триває весь день, люди втомлюються, засинають, нудьгують, або йдуть геть. Тож, церемоніям слід бути недовгими. Коли ви проводите велику церемонію, повторювання мантр та молитов  повинно бути нетривалим. Ви заздалегідь повинні обдумати, що саме буде використано. Якщо ви спонтанно вирішите додати дуже довгі молитви за життя, або молитви Тари, або “Славлення імен Манджушрі”, чи “Молитву, що спонтанно сповнює всі бажання” і додаватимете далі більше молитв, який у тому сенс? Деякі люди будуть це робити, інші ні, деякі позасинають, хтось почне розмовляти тощо. Тож продумайте це заздалегідь та дайте умдзе чіткий, незмінний список того, що буде в програмі. В іншому випадку, якщо умдзе скажуть спонтанно почати повторювати те чи інше та всі почнуть додавати свою улюблену практику в останню хвилину, це не буде гарною церемонією. “Гаразд, вмикай ту касету!” “Ні, не ту!” “Ти там, увімкни це натомість!” “Ні, ти сідай туди, щоб допомогти йому!”. Це викликає багато роздратування, що дуже погано для церемонії.

11. Підсилення величі

Коли ми проводимо церемонії, ми робимо все можливе, щоб це виглядало велично та вражаюче. Всім слід сидіти величаво  та бути  одягненими у свій найкращий одяг. Якщо ви цього не зробите, ви не будете величними. Поміж усіх учасників,  високого, середнього та низького статусу,  повинно бути відчуття величі.

Ви повинні подумати, наскільки велику церемонію ви хочете організувати. Якщо ви хочете, щоб вона була велика, то наскільки велика? Ми не можемо проводити занадто великі церемонії тут, але вам не потрібно проводити всі церемонії повсякчас однаковим чином. Деякі будуть дуже великими, деякі меншими. Якщо ж ви будете однаково виконувати церемонію, то ваша традиція стане дуже сталою та негнучкою.

Наприклад, щороку тут відбувається вітальна хода на честь нашого прибуття. Люди шикуються обабіч дороги, тримаючи катаки, в той час як нас ведуть до Соґ’яла Рінпоче, де ми п’ємо чай. Щороку одна й та сама рутина, й ми всі знаємо, що буде далі, тому що так ви робите завжди . Це добре. Але вам слід змінювати її відповідно до нагоди. Кожне вітання не повинне бути однакове. Щоб позначити окремий випадок, вам слід спробувати щось нове. Деяким привітанням слід бути величнішими ніж інші. Якщо прибуває високий лама, для нього слід підготувати розкішне привітання, що використає всі ваші ресурси. Для інших лам ви можете зробити щось менше. Наприклад, дві або три людини можуть піднести катак в той час, як прибуває машина. Якщо всі шикуються до кожного лами, що станеться, коли прибуде дійсно важлива людина? Як ви зможете зробити привітання винятково значущим? Ви не зможете! Тому що ви вже робите все можливе! Вам немає чого більше робити, щоб створити атмосферу унікальності. Отож, перед тим як відбудеться церемонія, вам треба про це подумати.

Наприклад, Чоклінґа Рінпоче, коли він відвідує “Лераб Лінґ”, вам слід вітати  повною мірою, але коли прибуваю я, коли прибуває  моя машина, двох, трьох, або п’ятьох людей цілком достатньо. Якщо всі, хто відвідують це місце? отримуватимуть однакове ставлення, тоді не буде  “високого” та “низького” статусу. Тож традиція “Ріґпи” зараз зводиться до того, що ніхто не особливий. На заході, коли ви вітаєте будь-кого, ви потискаєте руки, не розрізняючи високий статус від низького. Але коли дійсно важлива людей прибуває до “Лераб Лінґу”, то Соґ’ял Рінпоче самосібно іде до входу, щоб привітати її та провести до “Лераб Лінґу”. Відвідувача, який не надто важливий, він буде чекати біля дверей, а звичного відвідувача він буде чекати у себе в саду, куди того приведуть. Можливо, Патрик, або хтось інший відведе відвідувача до кімнати Соґ’яла Рінпоче, де вони будуть сидіти та пити чай.

Пити чай та їсти солодкий рис з гостями, коли вони прибувають – це тибетська традиція. Деякі члени тибетського уряду повинні з’їсти п’ять або шість різних видів наїдків під час вітальної церемонії! Але якщо це менша церемонія, як ті, які ми проводимо тут, то чаю та рису достатньо. І якщо відвідувач не надто важливий, то ви підносите йому тільки чай, немає потреби підносити рис. Після того, як церемонія закінчилася та гість збирається піти, немає потреби підносити рис. Ви тільки підносите рис коли гість прибуває, не тоді коли він йде геть.

Коли ви плануєте церемонію, ви повинні обдумати статус кожного учасника. Чи він на найвищому рівні, на другому або на найнижчому рівні? Ви не можете організувати церемонію так, наче це вечірка у вас вдома, де будь-хто робить, що він забажає. Для церемонії, ви повинні обдумати роль кожного присутнього.

Взагалі, вам слід вивчати, як проводяться церемонії. Далай-лама сказав, що перед тим, як його звели на трон, він витратив три місяці на вивчення церемонії зведення на трон. Щодня він ходив до зали, де відбудеться церемонія, щоб  вивчити, що йому робити. Йому казали таке: ти повинен сидіти тут, члени Кабінету міністрів будуть сидіти там, в цей момент ти повинен подивитися в тому напрямку та трішки посміхнутися; зараз тобі слід подивитися вліво та трішки посміхнутися, але нічого не казати; тепер Ґанден Тріпа (найвищий лама школи Гелуґ), підійде до тебе та ви повинні торкнутися чолами, потім він нахилиться, щоб отримати благословення твоїх рук, які ти повинен надати обома руками; коли інші підійдуть, наприклад, калон (міністр уряду), благословляй їх лише однією рукою, та коли підійдуть всі решта, благословляй їх довгою палкою; коли подають чай, не пий його відразу; ‘великий солпон’ підійде до тебе, досить високо тримаючи чашечку та запропонує її тобі; ось коли треба взяти чашечку та блюдце, відпити чаю, але не випивати його цілком, потім постав чашечку; далі буде запропоновано рис, візьми дрібку та офіруй її тричі, потім трішки скуштуй. Ось таким речам “дорогоцінний наставник” та інші вчили Далай-ламу всі три місяці.

Ви також повинні підготуватися до великих церемоній. Всі повинні зібратися та тренуватися, як все відбудеться у день церемонії. Раніше, повторення не було важливим, або мені слід казати не таким важливим, як воно є зараз, тому що раніше не було відеокамер. Лише двісті чи триста людей бачили церемонію, потім все закінчувалось та про це забували. Останнім часом, все записується на відео, тож коли ми помремо, майбутні учні зможуть побачити, як ми проводили кожну церемонію. І вони будуть думати, “Що робили ці люди?”. Репетиція церемонії в наш час навіть важливіша, ніж колись.

На відео однієї  церемонії – посвяти “Скарбниці мантр Каґ’ю”, дарованої попереднім Кармапою у монастирі Тулку Урґ’єна видно, що  Дзонґсар Кх‘єнце Рінпоче надяг свою церемоніальну шапку задом наперед. Він жартував з якимсь із тулку – ми точно не знаємо з ким саме. Але він точно можете побачити запис, як він грався, він обертав шапку та корчив гримаси. Це відео все ще відтворюється знову і знову. Зараз усі показують цей кліп!

Коли Сак’я Даґчен погодився відвідати Кхам, Кх’єнце Чок‘ї Лодро почав готуватися за рік до того! Він вивчав церемонії, думав над тим, що люди будуть одягати та замовив нові речі для тих, хто того потребував. Він також зібрав усіх монахів у місці, де відбудеться вітальна церемонія та розпитав кожного з них про навички, якими ті володіють.
Одного дня, один монах сказав: “Я знаю, як грати особливу мелодію на г’ялнізі.”
“Яку мелодію?” – запитав Кх‘єнце Чок‘ї Лодро.
Той, на ім’я Чіке, а він був з нашого монастиря “Нетен Ґон” відповів: “Вона називається ‘Зазивання гарних дівчат’ ”.
“ОК,” сказав Кхьенце Чокі Лодро, “Починай грати зараз”.
В той час, як Чіке почав грати, Кх‘єнце Чок‘ї  Лодро уважно слухав його, потім сказав, “Ммм, так, в принципі ОК”. Тоді він додав: «Зараз спустися туди, куди прибуде Сак’я Даґчен, почни грати мелодію на своєму ґ’ялінгу та йди сюди, як робитимеш в день події. Я подивлюся, як ти це виконуєш».
Після того як Чіке відрепетирував ходу та гру, Чок‘ї Лодро сказав: «Ні, ні. У тебе нічого не виходить, ти йдеш надто швидко. Тобі потрібно йти повільно, граючи на ґ’ялінгу. Забудь про це!»

Отак Кх‘єнце Чок‘ї  Лодро перевіряв, як усі виконують свої завдання. Наприклад, він помітив дуже сильного монаха та сказав йому нести парасолю. Він подивися як монах це робить та підправив його, “Тобі не слід просто її тримати, ти повинен увесь час трішки її крутити, ось так”.

Він навіть перевіряв  Ділго Кх‘єнце Рінпоче.
“Коли прибуде Сак’я Даґчен, ми повинні супроводжувати його до монастиря в урочистій ході. У що ти плануєш вдягтися?”
“У той одяг, який на мені,” — відповів Ділго Кх‘єнце  Рінпоче. “Це все, що я маю. У мене немає особливих церемоніальних риз.”
“Ну, цього недостатньо,” — сказав Кх‘єнце Чок‘ї  Лодро. “Я замовлю для тебе новий комплект.”
Він тоді покликав свого секретаря, Цеванга Палджора, і наказав йому подбати про те, щоб Ділго Кх‘єнце Рінпоче пошили повний новий комплект одягу.

Це приклад підготовки, якого потребують великі церемонії. Ми повинні підготуватися та тренуватися заздалегідь. Якщо ми цього не зробимо, то що з цього вийде? Нічого!

Тут ми говоримо про тибетську традицію. Західна традиція залегка. Чоловіки вдягають костюм та краватку, а жінки знімають більшу частину свого одягу та показують багато плоті.

Я був на Канському кінофестивалі з Дзонґсаром Кх‘єнце Рінпоче та Соґ’ялом Рінпоче. Ми хотіли зайти в кінотеатр, але вишибала подивився на наш одяг та сказав, “Ваш одяг не відповідає дрес-коду цієї події. На вас немає смокінгу та метелика, тож я вибачаюсь, але ви не можете зайти.”
На що ми відповіли: “Доволі легко слідувати вашим традиціям, вам лише потрібно роздягнутись догола. Навіть коли дуже холодно, жінки знімають свої пальта перед тим, як зайти, щоб показати свою плоть та груди!”.

Це дуже легко, але я не слідую європейській традиції. Але кожна країна має власні традиції, і в одній з частин Африки, наприклад, жінки відтягують нижню губу тарілкою.

Попри  те, що традиції самі по собі не важливі, тут ми говоримо про ті церемонії, що є частиною тибетської релігійної традиції, які є важливими, тому що ми практикуємо тибетську релігію та її традиції, які були створені та підтримувались більш ніж тисячоліття.

Традицію підношення рису під час церемонії можна відстежити до часу, коли Ґуру Рінпоче прибув до Тибету. Люди того часу думали, що якщо лама прибував з Індії, він буде дуже радий, якщо подати йому рис. Ось звідти воно пішло. Тибетці їдять м’ясо та цампу, але тому що індійські лами не їдять цампу, вони подумали, “Що ми можемо запропонувати?”
“Я знаю,” сказав король Трісонґ Деуцен, “Ми піднесемо рис!”.
І ось так почалась ця традиція. Тибетці не їли рис століттями, хіба що під час церемоній. Звісно, зараз це змінилось. Раніше, було важко здобути будь-який рис, щоб подати його під час монастирських церемоній, або для Лосару. Тож, коли Тибетці натрапляли на кілограм, або два рису, вони купували його та зберігали. Потім вони наповнювали свої миски цампою майже до гори та додавали трішки рису, щоб це виглядала як повна миска рису.

Коли ми кажемо, “аргам” та робимо мудру, ми офіруємо воду для пиття, і це є індійською традицією. Для тибетців, пропонувати звичайну воду не здавалось доречним. Тоді як  офірувати чай це загальноприйнята традиція. Але під час церемоній не офірують ніякого м’яса, незважаючи на те, що в тибетському харчуванні тоді переважав м’ясний раціон, як і нині. Також слід офірувати рис.

Церемонії виконуються відповідно до дгармічних принципів. Незважаючи на те, що “хороший” та “поганий” взаємний зв’язок це самі лиш ідеї, з тибетської точки зору, дотримуватись виконання церемоній, спираючись на дгармічні принципи – сприятливе поєднання причин та умов. 

У спільноті “Ріґпи” багато людей, тому, коли ви проводите церемонії, вам слід виконувати їх добре. Якщо цього не зробити, церемонія перетвориться на божевілля – як ваші “диско-танці”. Коли ви танцюєте, ви робите, що вам заманеться. Я помітив, що якщо хтось добре виконує якийсь конкретний рух, він зазвичай повторює його знову і знову. Те, що здається їм приємним, вони вважають “гарним” танцем. Вони зовсім не дотримуються жодної традиції. Якщо ви добре вмієте трясти головою – ви трясете головою; якщо можете махати руками вгору і вниз ось так – саме це ви й робите. Є тільки одна важлива річ, якої  ви всі намагаєтеся дотримуватися: ви повинні рухатися в такт музиці. Якщо музика швидка, ви рухаєтеся швидко; якщо вона повільна, ви рухаєтеся повільно. І тоді все, що ви робите, вважається прийнятним. Але якщо музика раптом пришвидшується, а ви продовжуєте рухатися повільно – хіба це гарний танець?

Ось так. Але все ще є багато про що сказати. Ви розумієте?

Підсумуємо, що я розповів:

1. Найважливіша річ це бути уважними. Приймайте рішення тільки коли ви все ретельно продумали.
2. Навіть якщо ви ментально зайняті та маєте багато думок, на рівні тіла ви повинні поводитися повільно та рухатися плавно. Щоб виконати завдання відповідно до вчень, ви повинні виконувати їх мирно та повільно, зокрема це стосується дій лам та монахів, які завжди поводяться спокійно та повільно –  наприклад, коли Трулшік Рінпоче повертається, він завжди робить це повільно. Не поспішайте! Робити речі повільно – найкращий спосіб поводження монахів і монахинь, найкращий спосіб вчинити будь-що.
3. Церемонії потребують ієрархії: перший, другий та третій рівень. Якщо всі на одному рівні, ви не зможете провести церемонію, тому що цілий задум “церемонії” буде знищений. Все стане, як студентський протест, “участь вільна” без будь-якої церемонії. В церемонії те, що робиться для високостатусних учасників, не робиться для тих, хто такого статусу не має. Якби до Філіпа (*перекладача Орґʼєна Тобґʼяла Рінпоче) ставилися б так само, як до Соґ’яла Рінпоче, це була б жахлива церемонія.

Учора, коли я прибув, всі підвелися, і це свідчило про те, що ви не знаєте тибетського протоколу. Хтось мав вам розповісти, що коли лама проходить повз, вам слід встати, скласти руки біля серця та трішки нахилитися вперед. Я не знаю, хто вам це сказав, але хтось це точно зробив. І ви продовжуєте сліпо виконувати цю настанову. Вас запрограмували, і тепер ви наче комп’ютери! Якби я був найвищим за рангом учасником церемонії, звичайно ж, вам слід було вставати, коли я проходжу повз вас. Наприклад, якщо б я мав намір давати вчення, вам слід було б підвестись, коли я заходжу. Але, якщо Соґ’ял Рінпоче дарує вчення, а я просто прихожу послухати, вам не слід вставати заради мене. Вам слід вставати винятково задля людини, яка займає найвищий рівень у цій ситуації. Хто ця людина – залежить від церемонії та ситуації. Тож вам слід думати про це, все коли ви організовуєте церемонію. Якщо ви вже кілька разів піднялися  ще до прибуття лами, вам не залишиться нічого, щоб відзначити його прибуття.

Навіть у Дгарамсалі зараз усе роблять неправильно. Вони роблять те, що їм заманеться, керуючись власними упередженнями. Наприклад, якщо приходить лама з традиції Ньїнґма, і ви належите до ньїнґмап, то ви встанете, а решта залишаться сидіти. Якщо ж заходить Сак’я Трізін, то встають тільки ті, хто належить до сак’яп, а решта лишаються сидіти. Отже, немає загального правила чи стандарту поведінки. Це хаос, і це неправильно! У Дгарамсалі немає правил і дисципліни. Люди з багатьох регіонів і релігійних традицій приїздять сюди, а оскільки Індія — демократична країна, нічого з цим не можна вдіяти. На багатьох церемоніях усі високі лами приходять разом: Пенор Рінпоче, Сак’я Трізін, Ґанден Тріпа тощо. Особисто я одразу встаю, коли приходить Пенор Рінпоче, але для інших лам цього не роблю. Як на мене, всі мають залишатися сидіти, незалежно від того, хто заходить, до того моменту, поки не прийде Далай-лама. От тоді всі мають встати. Ось як це має бути.

Фактично, ми почали копіювати ґелугпів. Вони вважають, що оскільки їхній вчитель, Ґанден Тріпа, є ґелугпою, то всі ґелугпи, присутні на церемонії, – а їх у Дгарамсалі більшість – повинні вставати. Але при цьому всі гелугпи залишаються сидіти, коли заходить лама з Ньїнґми. І тепер ми робимо те саме. Коли на церемонії присутні триста людей, двісті з них – з Ґелуг, а лише сто – з інших шкіл. Тож коли прибуває Ґанден Тріпа, всі встають. А ми – ні. Чому ми повинні це робити? Ці ґелугпи ніколи не встають для лам із Сак’ї чи Ньїнґми, то чому ми маємо вставати для їхніх вчителів? Це дуже погана традиція.

На великих зібраннях подають чай та рис, і перед тим, як їсти та пити, ми читаємо молитви офіри. Якщо організатори зібрання – з Ґелуг, ґелугпи читають молитви офірування Цонґкапі: «Я офірую це Цонґкапі…» (цонґкапа ла чопа бул…). Якщо організатори – з Сак’ї, то читають молитви офірування майстрам лінії Сак’я. Якщо це ньїнґмапи, вони читають молитви офірування Лонґчену Рабджаму і таке інше. Тож поки одна школа читає свої молитви, решта мовчать. Такий напрям розвитку традиції в тибетській культурі дуже поганий. У Лхасі всі були ґелугпами. Тепер тут є елементи демократії, і люди висловлюють різні думки. Сам Далай-лама каже, що це дуже погана традиція. Він стверджує, що не слід робити офіри  конкретним ламам, а лише Авалокітешварі. Тож тепер усі читають молитви офірування Авалокітешварі.

12. Шапки

Наступне, коли ми проводимо церемонію, як-от наша остання, ваджровому майстру не обов’язково вдягати церемоніальну шапку Ґуру Рінпоче та дагам, але йому слід одягати їх під час церемоній довгого життя, друбченів та дарування посвят. Чому? Під час церемонії довгого життя, коли ми повторюємо семирядкову молитву та кажемо “Гум! Постань, Падмакаро… ” [3], ми вважаємо, що ваджровий майстер, якому ми робимо офіри, за своєю реалізацією рівний до Ґуру Рінпоче. Ось чому він повинен одягати його шапку та дагам – хоча це дуже незручно в таку спекотну погоду, але це – унікальна ознака Ґуру Рінпоче.

Інші церемонії потребують, щоби ваджровий майстер одягав шапку мінлінг, з великими лотосними пелюстками, що розгортаються вліво та вправо. Кожен ньїнґмапинський лама вдягає таку шапку. Існують зображення Дуджома Рінпоче у цій шапці, але коли Дуджому Рінпоче офірували церемонію довгого життя, то він одягав шапку Ґуру Рінпоче. Під час друбченів та інших практик він також її вдягав, і тому що це означає, що він має реалізацію Ґуру Рінпоче. Це важливо знати. Якщо б він одягав її на абсолютно кожну церемонію, то це б не було так особливо. Лами вдягають шапку Ґуру Рінпоче, коли вони сидять на троні. Вони не будуть одягати її, коли вони сидять на стільці. Якщо вдягається ця шапка, також треба вдягнути й дагам; їх завжди одягають разом.

У Варанасі, ми проводили церемонію, в якій брали участь усі чотири школи: Ґелуг, Ньїнґма, Сак’я та Каґ’ю. Було заплановано, що в один момент усі почнуть повторювати молитви сприятливості в той час, як чотири монахи, які символізують кожну із традицій зайдуть до будівлі. Представнику Ньїнґми сказали одягнути шапку Ґуру Рінпоче, і я моментально заперечив. “Це не є традицією Ньїнґма, ми, ньїнгмапи, ніколи б цього не зробили. Цю шапку вдягають тільки високі лами з Ньїнґми, коли вони сидять на троні, наприклад під час дарування посвят”. Вони вдягають її тоді, коли вони стають володарем мандали. Цю шапку ніколи не використовують під час  вітальних церемоній!”

Хтось запитав мене: “А яку шапку носять ньїнгмапи?”
“У ньїнгмап є багато інших шапок”, — відповів я. “Є різні види! Наприклад, Рігдзін Чішу (“Почесна шапка відьядгари”) або Мінлінг Кучен.”
“Але якщо ми не використаємо шапку Ґуру Рінпоче, ця церемонія не буде такою урочистою!” — сказав хтось .
“Ми хочемо відзначити цю подію,” — додав хтось інший.
“Отже, нам потрібна шапка, яка відрізняється від звичайних,” — сказав ще один.
“Гаразд,” — відповів я. “Тоді монах Каг’ю має вдягати Чорну Шапку Кармапи, монах Ґелуг — жовту шапку  Далай-лами, а монах Сак’ї — шапку Сак’ї Трідзіна! Суть в тому, що ця шапка Ґуру Рінпоче – особлива, і це потрібно затямити. Її вдягають тільки для важливих церемоній.”
Після цього ніхто не знайшов, що сказати.

13. Підношення катаку

Коли ми робимо підношення ламі, спочатку ми розкладаємо катак по довжині стола, потім, посередині, ми ставимо на нього підношення. Але коли ми чогось просимо, ми кладемо катак поперек стола перед ламою. Коли неважливі люди підносять катак, лама накидує його на  їхні шиї. Коли лама підносить катак людині високого положення, він не буде накидувати його на шию цієї людини, натомість він покладе катак у її руки. Ви скоріш за все бачили як ми робимо це, коли ми прощаємось з ламою, який залишає “Лераб Лінґ”. Лами однакового статусу, такі як Трулшік Рінпоче та Ділго Кх’єнце Рінпоче, не накидують катаки на шиї один одного. Вони обмінюються ними, передаючи їх один одному до рук. Той, хто має вищий статус тримає свої руки вище та робить підношення першим, потім інший тримає свої руки нижче та робить підношення другим. Коли зустрічаються два тибетські лами, які не надто освічені, ви побачите, як вони намагатимуться покласти свої руки нижче за руки лами,  з яким вони зустрілися. Може пройти цілій день, аж поки вони врешті обміняються катаками.

Ані Санг’є Чозом запитала мене, чому після церемонії довгого життя я взяв катак і поклав його поперек трону.

На кожній церемонії, коли лама підводиться, солпон повинен відразу підняти дагам. Не слід розгортати його, як це трапилось вчора, його просто треба підняти за верхівку. Солпону слід підняти його, взявши за плечі, потім залишити його на троні у формі, якої він набув, поки був на ламі. Не слід розкидати дагам по всьому трону. Перед прибуттям лами, відкрийте дагам і повісьте складку над боком трону, щоб вона трималася відкритою. Наприкінець церемонії, коли лама піде, розмістить його, як щойно сказано. Потім друнгньєру слід покласти білий катак на трон, це слід зробити одразу, тому що трон ніколи не повинен бути порожнім, адже таким чином ми створюємо сприятливі обставини для повернення лами.

Згідно з тибетською традицією, також слід одразу прив’язати катак до стовпа у храмі. У цій вівтарній кімнаті їх немає, але в тибетських монастирях вони є, тож слід прив’язати катак до стовпа, щоб віддячити будівлі. Згідно з тибетською традицією це дуже важливо. Я чув як Ділґо Кх’єнце Рінпоче казав, що дуже важливо покласти катак на трон та не залишати трону порожнім. Тибетці не люблять залишати речі порожніми. Катак повинен бути білий, що є дуже важливим, тому що це означає білий розум, відкритий розум та чистий розум; він має багато значень.

Я особисто клав катак на трон декілька разів – взагалі-то, на кожній церемоній довгого життя, яку ми проводили. Але ніхто тут не навчається через спостерігання, як тибетці, тож я і далі роблю це сам-один. Але робити це не мій обов’язок. Це обов’язок друнгньєра, помічника Рінпоче, а не мій.

Лама, якому офірують церемонію довгого життя, завжди потребуватиме катак, щоб дарувати його ламі, який веде церемонії. Йому також знадобиться ще один – для умдзе, якому він крім того дарує, як благословення, шнурок із захисним вузлом. Друнгньєр лами повинен зав’язати катак та шнурок благословення  навколо шиї умдзе. Тож, друнгньєр має бути впевнений, що під час церемонії ці речі присутні.

Якщо лама високого статусу організував і провів церемонію довгого життя, то лама, який отримав благословення, повинен одразу зав’язати вузол на катаку, а потім офірувати  цей зав’язаний катак організатору. Тому перед тим, як друнгньєр передасть катак ламі, який провів церемонію, той лама, який отримав його,  зав’яже на катаку вузол і накине катак  на шию організаторові. Суть цього ритуалу полягає в тому, що всі присутні засвідчують те, що він зав’язує вузол власноруч, замість звичної практики, коли вузол зав’язує монах, а лама лише дмухає на нього. У такій ситуації, навіть Далай-лама зав’яже вузол власноруч. І Сак’я Трізін так само. Якщо б вони цього не зробили, церемонія не була б такою особливою. Але це роблять лише для одного лами.

Якщо церемонію організує мирянин, йому дарують синій шарф. Монаху дарують жовтий шарф. Існує також можливість використання червоного шарфа [але Рінпоче не згадав, для кого призначені червоні шарфи]. Катак складається навпіл уздовж і скручується. Якщо супроводжуючий кладе його у свою сумку, для нього знадобиться чохол. Наприкінці церемонії друнгньєр дістає катак із сумки, знімає чохол і передає його ламі, той власноруч  розгортає його, зав’язує вузол, дмухає на нього й одягає на шию організатору. У фільмі про друбчен, який проводили Соґ’ял Рінпоче та Далай-лама, я бачив, як Далай-лама виконує цей ритуал.

Коли Далай-лама бере участь у церемонії, щойно він встає, щоб піти, друнгньєр негайно ставить дагам і кладе катак на трон. Я багато разів робив це тут, але ніхто не звертав на це увагу. Сьогодні вперше хтось запитав про це. Наступного року ви повинні зробити це самі. Не забувайте!

1. Коли англійці вперше з’явилися в Лхасі, тибетцям здавалося, ніби в них у всіх руде волосся, тому іноземців почали називати «рудоволосими»; так само мирян-тибетців називали «чорноволосими», адже вони мали волосся, а в монахів його не було.
2. Існує ще чотири категорії тих, хто служить високим ламам, але Рінпоче не згадав їх під час цього вчення, оскільки вони не беруть участі у церемонії. “Тринадцять посадовців” складалися з відповідального за їжу, відповідального за одяг, церемоніального помічника, реєстратора, секретаря, скарбника, кухонного працівника, кур’єра, відповідального за меблі, садівника та доглядачів за кіньми, дзо (гібриди яка і корови) і собаками». Шакабпа, Цепон Вангчук Деден. Сто тисяч місяців: Розширена політична історія Тибету. BRILL, 2009, нотатка 45, стор. 241.
3. “Ця молитва міститься у Молитві із семи розділів. Це останні вірші третього розділу, «Молитва, випрохана  Кхандро Єше Цоґ’ял».”

 

Із оригіналом статті англійською мовою можна ознайомитися тут. На українську мову переклав Кирило Жеребілов, редагувала Ірина Галамба.