Продовження. Першу частину інтерв’ю читайте, будь ласка, тут.

 

[Ган] Перекладати окремі сутри ви розпочали в Данії, а потім у певний момент відправились на схід та жили впродовж тривалого часу в монастирському середовищі. Чи не могли б ви трохи про це розповісти?

Так, коли я згадую ті часи, виходить, що я не спинявся в монастирях, у ритрітній хатині чи в печері. На мене тиснув, можна сказати, вітер карми або відчай. Мене спіткала безвихідь у юнацькому віці, клаустрофобія. І треба було вибиратися звідти. Це як застрягнути в ліфті. Усе моє місто скидалося на домовину, на багато домовин. Усі жили в ньому в одному з маленьких вікон. Просто вони ще не вмерли й чекали смерті, у домовинах. Таке було відчуття. Я дійсно це відчував. Чи слід мені перебратися в домовину після закінчення школи? Ні! Треба було забиратися звідти! Якби в мене було відчуття, що це місце було мандалою ґуру, можливо, я б і жив щасливо в домовині, однак у той час це було неможливо, ніхто тоді цьому не навчав. Треба було відправитися кудись у інше місце. Усі ви покинули домашнє середовище, тому можете зрозуміти. Трунґпа Рінпоче запропонував іншу перспективу, що дім це мандала, і люди можуть далі працювати на роботах і поєднувати це з практикою. Тулку Урґ’єн Рінпоче не намагався інтегрувати Дгарму в їхнє повсякденне життя. Він не говорив: “Будь ласка, лишайтеся вдома, будьте щасливими громадянами та практикуйте”. Він навчав залишити дім, залишити все і як можна швидше вийти на пенсію. Він говорив усім, кому за 40 та 50, що ви вже пропрацювали 20 років і досить, теперь займайтеся практикою. Це був його підхід, не зовсім ішлося про печеру, але він радив хоча б почати жити простим життям, спростити його.

У різних учителів різні підходи. Якщо ви поглянете на лінію Каґ’ю, то стиль життя Марпи, Міларепи та Ґампопи виглядав повністю різним. Марпа був господарем, мав ферму, і також він спершу займався торгівлею. Міларепа ніколи не жив у монастирі чи в звичайному помешканні, лише в горах. А в Ґампопи був монастир та тисячі ченців і послідовників. Цілком різні стилі життя, і все ж вони відносилися до однієї лінії. Майстрів Каґ’ю оспівують одного за іншим, і усіх із однаковою відданістю. Тому йдеться не стільки про стиль життя, скільки про те, що в людини всередині. Це все для того, щоб нас надихати. Коли ви закликаєте Марпу чи Трісонґа Децена, це все для того, щоб одержати натхнення для практики. Необов’язково прагнути стати королем чи домогосподарем. Тому слідуйте за Дгармою як за реальністю. І потім використовуйте для цього Дгарму як учення. Будьте щасливими, гаразд?

[Учень] Можете розповісти про Дгарму реальності? Це означає, що в кожній ситуації та з кожної нагоди нам слід спочивати в природі свідомості чи…

Не лише “спочивати в природі свідомості”, адже це від цього можна стати млявими. Дуже просто тут усе цілком неправильно зрозуміти. Ніби вам слід від’єднатися від усього. Можна я посилатимуся на вчення Рінпоче? Коли Рінпоче говорить про розпізнавання природи кожної конкретної миті, існує також певна доброта, яка автоматично там є, це в той момент ваша дійсність. Ця співчутлива порожнеча, вона насправді, вона незмінна, вона щоразу там, коли у вас є час, щоб її помітити, це основа, до якої ви можете звертатися. Доброта чи доступність, ваше буття доступне, і ви не поглинуті чимось заради себе. Оце все насправді, і з кожною людиною, яка трапляється вам у житті, коли ви тільки це дозволите, тоді кожен стосуватиметься вас дуже безпосередньо й просто. Це Дгарма реальності.

Вашим друзям чи членам родини ці буддійські “речі” можуть подобатися, вони можуть бути їм потрібні, а, може, що й ні, і вам не потрібно негайно проштовхувати буддизм через їхні горлянки. Але воно тут, із вами, і коли вони схочуть, вони можуть попросити про це. Ви скажете “так”, є певні методи, а вони відкажуть “ну, ми б хотіли про них дізнатися”, і потім ви ними ділитеся.

Але просто навіть якщо бути поруч із ними й перебувати в реальності, це вже спосіб навчання Дгармі. Це зрозуміло? Ви можете сказати, що це відбуватиметься через ваше тонке тіло, однак усе ще значно тонше. Цікаво, що діти, малі діти, а також тварини негайно відчувають, коли ви справжні й взаємодієте з ними. У мене нещодавно з’явився кіт і пес, і це так легко просто бути розслабленими й вільними з тваринами чи малими дітьми. Тоді вони також розслаблені й вільні. Це те, про що я говорю, про Дгарму як дійсність, на цьому рівні. Будда, напевно, являє собою ще значно більше, ніж, це. Я так думаю.

[Юрек] Ви веґан?

Я подивився фільм про промислове виробництво м’яса. Це дуже травмує тварин, яких це стосується. Я не міг спокійно його дивитися. Коли ви дивитеся на смажене яйце, ви не пов’язуєте це з тим, звідки воно береться, чи не хочете про це думати, навіть коли вам про це нагадують. Щось дуже просте на кшталт яйця. І це пов’язане з надмірною кількістю болю, безпорадності та страху. І це частина того, на що ми підписуємося, коли купуємо й приймаємо це. Чи коли формуємо на це попит. Дуже складно не бути частиною цього ланцюга. Я думаю, що непогано, якщо ви буддист, який цього не просить, але коли вам це пропонують і воно знаходиться перед вами, ви це споживаєте. Будда ніколи не говорив, що ви безгрішні, адже ви не можете ступити й кроку в цьому світі без того, щоб наступити на когось.

[Юрек] А як щодо буддійських учителів?

Я їх ненавиджу [сміється]. Тут непростий момент. Ми нещодавно проголосили свій Дгарма центр вегетаріанським (не веганським), а також екологічним, однак це не частина тибетської культури. Ось історія: коли Тулку Урґ’єн Рінпоче відвідував із візитом Німеччину в 1981 році, із ним був один монах. Ми їхали з Райне в Кельн. Тулку Урґ’єн Рінпоче весь час спав. Нам відкривалися захопливі краєвиди впродовж поїздки, і ми мали нагоду це спостерігати, ніби були в кіно. Монах не спав, він пив “Кока-колу”, а потім відкрив вікно й уже зібрався викинути пляшку, коли я сказав йому: “Стійте, не робіть цього”. А він запитав: “Чому, навколо ж так багато місця”. Культурні звичаї різні, і також це стосується споживання м’яса, що не пов’язується з його промисловим виробництвом на Заході. Чи багато лам відправляли в паломництво на облаштовані по-західному бійні? Або на заводи з виробництва м’яса? Нікого, правда? Лам зазвичай ведуть до якихось важливих пам’ятників чи в магазини, де багато різних товарів, у розважальні заклади. Я жодного разу не чув, щоб когось повели поглянути на промислову ферму чи лінію збірки на бійні, чи, навпаки, лінію, де розбирають. Цікаво було б поглянути на їхню реакцію.

Цокні Рінпоче розповідав, як колись у молодшому віці він сидів у ресторані в Бодхґаї та куштував гарний шмат м’яса й почув крик, схожий на крик людини чи немовляти. Це був справжній крик, не імітація, ніби плач від відчаю, який кликав на допомогу наче від повного жаху та агонії. Він вийшов, бо думав, що зможе чимось зарадити, і побачив порося, якого били великою товстою палицею. “Стійте, зупиніться”, – прокричав він. “Чому ви знущаєтеся над поросям?” Вони відповіли: “Щоб порвати його кровоносні судини, аби кров потрапила в плоть”. І додали: “М’ясо важитиме більше, коли ми заріжемо порося, адже вся кров із нього не витече”. Через це він пробув вегетаріанцем упродовж шести чи восьми років. Усе завдяки тому, що він помітив те, чого ми переважно не помічаємо. Дуже важко зв’язати шматок їжі з твариною, якщо ви бачите його лише в супермаркеті.

 

Далі буде. Із оригінальним текстом англійською мовою можна ознайомитися тут.