Здається, це вже було аж у минулому житті: гурт молодих дгармічних ентузіастів мав можливість задати питання “перекладацькому феномену” Ерікові Пемі Кунзанґу. Ерік був дуже добрий до нас і відвів для цього чимало часу, дав багато порад та розповів чимало історій зі свого власного досвіду. Він говорив про свою юність та про те, що означає бути відданим, дав багато порад молодому поколінню про те, як взаємодіяти з батьками, приносити користь іншим, розповідав про переклади та про те, як бути перекладачем, і багато всього іншого.

Інтерв’ю відбулося в листопаді 2009 року, у кінці трирічного ритріту в “Лераб Лінґу”, де Ерік Пема Кунзанґ перекладав для Цокні Рінпоче. Ми дякуємо Ерікові за час, який він із нами провів, а також за те, що допоміг відредагувати це інтерв’ю.

[Учень] Як вам було, коли ви прийшли до Дгарми в такому ранньому віці і також у той час, коли не так багато людей були в Дгармі?

Перше, що спадає на думку, це дві речі. Це не формальна лекція, тому я просто поділюся коротко кількома ідеями. Наскільки я розумію, Дгарма це дві пов’язані речі: Дгарма як реальність та Дгарма як набір буддійських інструментів, який пов’язує з реальністю, котру нам треба реалізувати.

Буддійські вчення — це дуже прагматичний спосіб осягнення реальності, але найважливіше питання, звісно, полягає в тому, що ж таке реальність. Молода людина дуже допитлива. Не завжди це стосується теми буддизму, бо ця сфера знань часто здається мотрошною, як моторошними часто здаються буддисти, чи не так? Вони роблять дивні речі, інколи смішно вдягаються, і здається, вони впродовж певного часу виглядають ще моторошніше, ніж до того, як прийшли в буддизм. Так було раніше. Колись ви могли гуляти з друзями та насолоджуватися життям, ходити на вечірки, а потім стали буддистами… Із тих пір ви не дзвоните друзям, а вони думають, що ви їх ненаведите, бо вони просто звичайні люди, а ви тепер святі. Це так, бо ви занадто надали значення Дгармі як релігії, як системі, а не Дгармі як реальності, що і є найголовнішим, відповідно до вчення Будди.

Будда не навчав тому, що вчення — це ключовий момент, натомість він наголошував, що реалізація — це головне. Однак важко розпочати одразу з реальності, адже немає за що вхопитися. Тому Дгарма призначена для того, щоб відповідати вашим ідеям, щоб ви могли потриматися за неї, щось почитати, побачити, про щось поговорити, щось поробити. А реальність дуже хитка й постійно вислизає від нас.

Але вас і ваших друзів цікавить саме Дгарма як реальність. Не втрачайте цей фокус лише через те, що ви стали буддистами. Хай це буде основою: “Я хочу збагнути, що це все таке, не буддійський бік цього, а все те, чим ми є, хто мої друзі, хто моя родина, чим є світ. Ось у чому я хочу розібратися”. Тоді у вас буде спільна основа з будь-ким, родиною, друзями, із кожним, і ви завжди зможете знайти спільну мову. Коли вони спитають вас, а вони це, звісно, зроблять, якщо ще не добралися до цього: “Чим ти там займаєшся? Що це таке цей буддизм?” Після цього вам слід мати змогу дати відповідь довжиною в одне речення, яка не змусить їх відвернутися від вас та не відповісти на телефонний дзвінок наступного разу — відповідь, яка зрозуміла і їм, а не лише вам. “Ну, мені подобається Соґ’ял Рінпоче та інші лами”. Це не та відповідь, яка їх напевне влаштує.

Може, один із них чи двоє і підуть разом із вами, і коли вони увійдуть до чогось на кшталт фортеці Гаррі Поттера, спитають: “Чи це все насправді?” А ви відповісте: “Так, це насправді” І вони чекатимуть на людей із чарівними паличками. Однак буддизм займає протилежний до цього бік. Він про те, як бути справжніми і реальними, розсудливими і природними. Ось тому у юності немає терміну придатності. Манджушрі називають вічно юним. У значній частині буддійського канону перше речення в сутрі є виказуванням шани вічно юному Манджушрі. Бути юним означає мати живий, кмітливих характер, жвавий, яскравий, завжди зі свіжим розумінням. І кожен може набути цієї яскравої якості.

Це був вступ до того, де перетинається ваш світ, люди та Дгарма, а також про те, як лишатися юними. Цокні Рінпоче також говорив про це сьогодні, про те, як не втратити іскру. Я з’ясував, що сам трохи перетворився на страшка після того, як став буддистом. Мені було значно легше бути в природному стані до того, як я прийняв буддизм. У певному сенсі. І мені знадобилося п’ять чи шість років, щоб зрозуміти, що лами говорили якраз про те, ким я був раніше, до того, як розпочав виконувати формальні практики. Можливо, я зіткнувся з чимось неправильним чи, скоріше, не те що неправильним, а з учителями, які сповідували дуже поступовий шлях, які говорили: “Ти не збагнеш цього, не в цьому житті, це займає багато життів”. Навіть ідея пробудженого стану, що він доступний нам, була, здавалося, не з їхнього світу, що насправді дуже розчаровувало.

Для молодих людей, на мій погляд, часто легше отримати доступ до природного стану, адже вони невимушені, природні, вільні в виборі позиції, адже це щось дуже близьке — це те, ким ми є насправді. Чи не так? Щасливий підхід, сповнений свободи, який дуже близький до Дзоґчену та Магамудри.

Більшість із нас навчилися, як нам слід поводитися, коли ми входимо в певну ситуацію: треба бути неприродними й відосібленими. Навіть буддійських практиків можуть навчати бути як камінь, скам’янілими людьми. Це не справжнє буддійське вчення, однак такі ідеї літають у повітрі в багатьох групах: “Тепер ти не будеш веселитися, не підеш на вечірку” Схоже на це. Потім людина думає, що їй слід дотримуватися дуже жорстких рамок, і це стосується не лише мови та тіла, але також і свідомості. Це справедливо до певної міри, але не повністю. Простір для самості має лишитися вільним і юним, а з іншою нашою стороною слід поводитися суворіше. І не слід ці сторони між собою зіштовхувати. Але юність зникає, коли ці дві сфери сплутуються, і з’являються зморшки стурбованості. У мене зморшки з’явилися в 20 років, коли я намагався імітувати відданість [Ерік робить гримасу]. Я був серед гурту людей, які робили такі обличчя, щоб продемонструвати щирість, і я наслідував їх приклад. Бачу, що, на щастя, у вас немає таких проблем.

[Учень] Часто ми чуємо, що треба стати “ца ца” вчителя, його викарбуваною копією в певному сенсі. Чи могли б ви пояснити, як стати гарним ца ца свого вчителя й при цьому зберегти індивідуальність?

Необов’язково наслідувати його ходу. Деякі тибетські майстри, як Мінґ’юр Рінпче, які багато сиділи й через це мають закляклі стегна, часто ходять, як качки, але нам необов’язково це наслідкувати. Також вам необов’язково намагатися наслідувати тибето-англійський говір. Ідеться про однаковість, яка стосується розпізнавання вашої основної природи, яка доступна вам щомиті. Щоб стати майстром, людина має реалізувати цю природу. Не лише зрозуміти, що це таке, але також, як говорив Рінпоче, це має стати насправді. Бути подібними до ца ца означає, що нам слід стати такими також. Ґуру, ваш ґуру, саме для цього й потрібен. Ви не сидите й не молитеся про те, щоб у вас з’явився “Кадилак”. Ви молитеся, щоб вийшло розпізнати природний стан, і це дуже практично, адже це прямо тут, дуже безпосередньо, дуже близько. У момент, коли у вас реалізація така ж, як і у вашого ґуру, ви справжні ца ца. Вам же не треба мати такі самі вузькі очі, як у нього, чи не так?

[Роберт] Коли ви вперше стаєте на шлях, багато з цих учень мають монастирський присмак, і ви стаєте суворими до себе. Коли я читав уперше Патрула Рінпоче, мені було 22, і я думав, що мені треба піти в печеру й не виходити звідти впродовж 10 років.

Ну, це не зовсім по-монастирськи…

[Роберт] Ні, але це аскетично й дуже суворо, і також пригнічує усі речі у мене всередині, адже я змушую себе жити певним чином…

Ну, схоже, що ви дослухалися до поради Патрула Рінпоче: утікли з Франції, і не лише в монастир, а й в дуже віддалене місце. Щось схоже на те, про що він говорив. Окрім вашої зачіски [сміється].

Допоки людина потребує середовища, яке її підтримує, є необхідність переміститися в таке середовище, яке більше допомагає. Тому люди беруть відпустки, їдуть кудись у гарні місця, адже їм треба розслабитися, висунутися на сонечко, полазити по горам, у середовище, яке допомагає відчути себе вільними, і тоді серцева чакра трохи розкривається після того, як її піддавали стресу на роботі. Тому йдуть в печеру якраз щоб позбавитися стресу, на тривалий час. Щоб насправді розвіятися. Але часто трапляється так, що люди знаходять собі великі клопоти в печері.

[Учень] Виявилося, що я відчув більше стресу, аніж будь-коли в житті, коли прибув сюди.

Я думаю, це все влаштував Соґ’ял Рінпоче. Він не дозволяє вам просто відкинутися й релаксувати.

Далі буде. Із оригінальним текстом англійською мовою можна ознайомитися тут.