Відречення

Поки ми вперто віримо в “себе”, нас повністю переповнюють усі види емоцій. Знову й знову таке вірування веде нас до падіння. Ми міцно прив’язані до себе та до тих, кого з собою ототожнюємо; і поряд із такою прив’язаністю крокує її темний приятель – тонка огида до того, що ми вважаємо “не нами” та “не нашим”. Ми також відносимо об’єкти, якими володіємо, до таких, що належать “нам”. Вони “наші”. Таке поширене узагальнення обтяжене емоціями. Якщо ми спинимося й поглянемо на цю ідею, то зрозуміємо, що нам не належить насправді нічого. Коли ми відчалимо з цього світу, усе, що нам відоме, доведеться лишити позаду. Ми навіть не візьмемо з собою це тіло, яким рік у рік так старанно дорожили. Так що ж нам насправді належить, і де цей удаваний власник, це зніжене “я”, задля якого ми сперечаємося, жадаємо, нудьгуємо, насолоджуємося тощо? Допоки повністю не розчиняться ці хибні ідеї про те, що є частиною нашого досвіду, нам слід прийняти, що ми досі вкутані глибокою оманою.

Наразі усвідомити нашу оману – це дуже важливий крок, але спинитися лише на цьому недостатньо. Немає більшої дурості, аніж прожити все життя зі знанням того, що ви живете в омані, і нічого з цим не робити. Потім, коли вже пізно чимось зарадити, ми раптом спохвачуємося на смертному одрі й думаємо: “Яким же я був непроглядним дурнем! Я змарнував таку коштовну можливість!” Тієї миті нам лишиться тільки відчайдушно бити себе в груди. Чи впродовж усього нашого буття існувала більш руйнівна ідея, аніж ця?

Щоб упевнитися, що цього ніколи з нами не трапиться, нам натомість слід прийняти це послання близько до серця. Немає різниці, наскільки привабливими нам здаються об’єкти відчуттів, адже вони неспроможні обдарувати нас тривалим щастям. Це розуміння, коли воно починає просочуватися в нас, називають “відреченням”.

Уривок із книги “Кілька слів поради від самого серця” Чок’ї Н’їми Рінпоче.

Із оригінальним текстом англійською мовою можна ознайомитися тут.

‹ До списку статтей