Як відкрити поранене серце – частина 1
Щоб радісно жити в світі, у якому навколо багато болю, потрібно не закриватися, а робити якраз протилежне. Тибетський учитель розповідає, як саме.
Я б хотів поговорити про фундаментальну якість, яка притаманна всім нам: вроджену ніжність нашого власного серця, яка по-тибетськи зветься цева. Коли воно [серце] тепле, сповнене ніжності й любові до інших, наше власне серце може подарувати нам найчистіше та найглибще щастя, яке існує, і дозволить випромінювати це щастя на інших. Це щастя прямо тут, усередині нас. Це не щось зовнішнє, що нам слід шукати чи чого необхідно прагнути. Нам не потрібно мати кілька університетських ступенів, тяжко працювати та відкладати багато грошей, щоб це купити. Нас не повинні спіткати для цього особливі можливості чи неймовірна вдача. Нам тільки потрібне це серце, яке прямо тут, усередині нас, доступне в будь-який час.
Можливо, це звучить занадто просто — навіть спрощено. Якщо щастя таке доступне, тоді чого ж так багато людей навколо нас нещасні? І якщо періодами ми все ж щасливі, чому наше щастя таке ненадійне і його важко підтримувати? Причина в тому, що хоча це радісне, тепле серце від природи притаманне нам, переважно його сяйво сховане від нас.
Одна з найпоширеніших перешкод для цева це чіпляння за образи. Коли хтось завдав вам болю, непросто лишати ваше серце відкритим до тієї людини. Навіть гірше, образа до однієї людини чи до гурту людей може перетворитися на масштабнішу форму обурення, як, наприклад, упередження щодо цілої групи людей або неприязнь до всього людського роду. Нерідко буває, що коли нам кілька разів завдали болю, це блокує весь потік ніжності з м’якого за своєю природою людського серця.
Якщо ви зачините своє серце через минулі кривди, життя перетворюється на сповнені болю тортури. Навіть якщо ви ображені на одну лише людину, щоразу, коли ви думаєте про них чи згадуєте час, коли вас кривдили, ви страждатимете. Оскільки ви не контролюєте час, коли такі думки виникають у вашій голові, ви завжди будете беззахисними перед раптовим болем. А якщо ви обурені на багатьох людей, на цілі групи людей чи в цілому на людство, тоді ви беззахисні в значно більшій мірі. Таке життя позбавлене миру, незважаючи на те, яким хорошим воно не здається збоку.
Щоб позбавитися образ, нам потрібно зрозуміти, що вони для нас не вічні. У нас є дві можливості. Варіант звичної поведінки полягає в тому, щоб продовжити чіплятися — знову й знову відбирати в самих себе кисень, яким є цева. Інший шлях — прикладати всілякі можливі зусилля, щоб відпустити кривди й таким чином відновити бурхливий від природи потік любові до нашого серця. Ми можемо гадати, що захищаємо наше серце, коли зачиняємо його, однак це хибний хід думок. Спроби захистити себе таким чином завершуються тим, що ми зазнаємо найбільшої кривди. Є класичне порівняння: якщо стріла поранила вас, ви можете звинувачувати того, хто випустив стрілу й спричинив поранення. Але якщо опісля ви хапаєте стрілу й заганяєте її в рану глибше, це вже ваша власна дія.
Минуле важливе, однак не настільки важливе, як теперішнє й майбутнє. У минулому ви вже жили. Переживати ще раз його необов’язково. Жертвувати теперішнім та майбутнім, коли ви повторно переживаєте кривди з минулого, це не мудрий шлях. Коли ми усвідомлюємо, що нас захопила емоція образи, слід відмітити, що ми в цей момент увічнюємо минуле. Щось трапилося, і ми зібрали докупи всю історію навколо цього й повторюємо її знову й знову, немов зіпсована платівка. І ми схильні до того, щоб упиратися в ці історії: “Це те, що сталося, і ніяк інакше на це дивитися не можна”. Таким чином, ми продовжуємо заганяти стрілу в рану. Наш розум та серце застигли навколо цієї ситуації. Як у такому стані ми можемо дихати киснем цева?
Коли ми закриваємо серце через образу, це завдає шкоди не лише нам. Наш негатив шириться на людей навколо нас, зокрема на нашу родину та друзів, а ще на тих, хто від нас залежить. Їм тоді тяжче бути поряд із нами, бути розслабленими в нашій присутності. Хоча ми, можливо, не проявляємо образу відкрито назовні в фізичному чи розумовому вимірі, наше внутрішнє відчуття нещастя бентежить інших, особливо наших дітей, які мають змогу сприймати нас менш концептуально, але більше енергетично. Із іншого боку, якщо подолати нашу злість та повністю відновити нашу вроджену цева — наше споконвічне право почувати любов і ніжність до всього — це принесе іншим надзвичайну користь. Тоді всі навколо відчують наше тепло, і завдяки цьому їхня власна цева зростатиме. А на довшому проміжку наше ніжне серце стане зерням для реалізації повного потенціалу приносити користь іншим через досягнення просвітлення.
Із деякими кривдами розібратися легко, але з частиною з них, здається, майже нічого не можна вдіяти. Можливо, хтось раз по раз нас принижував. Може, хтось, до кого ми ставилися з добром, дуже нас скривдив. Можливо, хтось, хто жорстоко з нами поводився, не відчуває каяття. Але, незважаючи на те, хто ці особи й що вони накоїли, нам слід тримати в умі ширшу картину того, що ми можемо одержати: нашу коштовність, яка здійснює бажання, або цева. Інколи слід багато попрацювати над тим, щоб подолати обурення, однак ми здатні виконати цю роботу, допоки маємо мотивацію. І ми будемо вмотивовані доти, доки розумітимемо, що дієвої альтернативи не існує.
Продовжувати закривати серце до інших, хто вас скривдив, це природний результат увічнення наших негативних історій із життя. Можливо, це задовільний для нас спосіб відплати за кривду. Може, підсвідомо ви гадаєте: “Ця особа так обійшлася зі мною, тому я відплачу їй тим, що триматиму холодну образу в своєму серці”. Можливо, через ваше негативне мислення ворог страждатиме. Може, він навіть прийде до вас і благатиме про прощення на колінах! Однак навіть якщо ваш “найкращий сценарій” чудодійно спрацює, чи відновить він розумовий і емоційний баланс, який ви втратили, коли позбавили себе цева? Чи принесе він мир та радість, якого ви прагнете кожної миті вашого існування? Чи ви просто завдасте собі багатьох надмірних страждань, які продовжуватимуть турбувати вас, як головний біль? І якщо малоймовірний бажаний результат вашої історії ніколи не настане, як довго ще ви схочете продовжувати вставляти стрілу в вашу рану?
Це ті питання, які вам слід собі задати в вашу найтемнішу годину, щиро та об’єктивно. Щоб бути об’єктивними, вам доведеться відійти вбік від ваших емоцій та упереджень і поглянути на мастабнішу картину. Якщо ви розмислювали над славетними перевагами ніжного серця в вашому власному досвіді, як ця можливість поєднується з ланцюгом історій вашого життя? Як це співвідноситься з поливанням зернятка цева й спогляданням, як воно росте й росте, допоки ви реалізуєте власний потенціал і станете буддою? Чи ви ліпше загинете в вашому маленькому, зморщеному “я” з його відносно незначними клопотами? Чи хочете ви, щоб це стало основною звичкою вашої свідомості й серця?
Якщо задати собі такі питання, ми обов’язково прийдемо до висновку, що тримати наше серце закритим — це непродуктивний шлях роботи з нашими історіями. Мудріший спосіб полягає в тому, щоб вставити історію в ширший контекст. Який один незмінний факт про всіх живих істот ми знаємо? Це наше постійне бажання бути щасливими й не страждати. Ті незліченні відмінності, як ми проявляємося та поводимося, тимчасові, адже походять від плинних передумов. Майже всі ці передумови за межами нашого контролю. Вони засновані на інших непостійних передумовах, а ті, у свою чергу, на інших, тощо. Однак під сподом цього безмежного прояву взаємозалежності ми всі однакові. Нема того, хто постійно тим чи іншим чином хороший чи поганий, правий чи неправий, за нас чи проти нас. Тим не менше, коли ми тримаємося за образу, ми споглядаємо на все крізь призму того обурення. Ми бачимо інших істот, які в основі такі ж, як і ми, вроджено егоїстичними, нерозважливими чи просто поганими. Вони навіть здаються нам одвічними ворогами.
Прямо зараз нам може завдавати багато клопоту одна окрема особа. Якщо так воно і є, нам слід спитати себе: “Чи завжди з ними все було так? Якщо ні, що змінилося? Чи справді вони змінилися в своїй основі? Чи, може, змінилися ті непостійні умови? Так у майбутньому буде завжди чи це теж залежить від мінливих обставин?”
Ми хутко усвідомимо, що люди й наші з ними взаємовідносини постійно змінюються. Не існує такої зловтішної, незмінної особи, яка завжди існувала й була проти нас. Тобто якщо обставини зумовлюють те, що щось іде не так, чи є сенс продовжувати когось винуватити? Об’єкт нашої образи, насправді, доволі невинний, мов дитя. Він чи вона прагне лише щастя та свободи від страждання, однак, на жаль, шкодить реалізації цих прагнень через невідання. Якби на нас впливали ті самі умови, ми б діяли так само нестямно. Насправді, ми самі, хоча, можливо, і навчені Дгарми, не можемо не завдавати іншим шкоди час від часу через наші власні обставини. Нема чутливих істот, які б не чинили кривди. Але й також не існує насправді поганих істот. Таким чином ми розуміємо речі, коли нас не засліплює обурення.
Якщо наша мета полягає в тому, щоб досягнути просвітлення чи хоча б якогось роду духовного зростання, тоді щоразу, коли нас кривдять, ми можемо розглядати це як можливість для духовного зростання. Тепер у нас є можливість подивитися на речі з іншого боку, із позиції мудрості. Ми можемо обрати варіант не споглядати історію, у якій ми відіграємо роль одвічної жертви, а інша особа грає одвічного вбивцю. Ми обоє маємо коштовність, яка здійснює бажання, ніжне серце, яке забезпечує потенціал досягнути стану абсолютного щастя. Однак ми обоє, можливо, різною мірою, дозволили нашій коштовності відправитися на смітник через наше невідання. Ми або не розпізнали нашу цева, або не цінували її, або не змогли скористатися її перевагами — і, зрештою, нас знову й знову захоплюють наші звички. Поки що перешкоди, які трапилися на нашому шляху, повністю перемагали нас. Через це ми продовжуємо завдавати одне одному болю. Але тепер, коли ми зустрілися з мудрістю Будди та умілими засобами, ми, нарешті, можемо відкривати серце до всіх, включаючи тих, кривдив нас у цьому житті. Коли ми зрощуємо впевненість у силі цева, ми навіть можемо відвести в нашому серці особливе місце для тих, на кого ми тримаємо образу. Ми можемо бути їм вдячними за те, що вони допомогли нам відкрити наші очі на циклічну природу страждання й мотивували нас розширити нашу свідомість і випробувати інший підхід. І якщо вони продовжують кривдити інших через те, що страждають від закритого серця, ми можемо відчувати до них співчуття. Таким чином, біль, крізь який ми пройшли, можна трансформувати з перешкоди на теплий дощ, який зрошує наше коштовне зернятко цева.
Далі буде. Із оригінальним текстом англійською мовою можна ознайомитися тут.
Довідка: Дзіґар Контрул Рінпоче, автор тексту — син третього Нетена Чоклінґа Рінпоче, якого Його Святість Ділґо Кх’єнце Рінпоче розпізнав еманацією Джамґона Контрула Великого, і Його Святість 16й Кармапа це підтвердив. Його звели натрон в Чоклінґ Ґомпі в Бірі. Інформацію взято з Rigpawiki.